Яким він був…

У книзі "Франко в воспоминаниях современников" вміщено крім спогадів сучасників Івана Яковича спогади його дітей. Їх у нього було четверо: троє синів і донька Анна. Старший, Андрій, помер 1913 року. Іншим дітям випало щастя жити за радянських часів. Доля Тараса, середнього сина, не була трагічною, на відміну від молодшого, Петра. Він дожив до поважного віку, зазнав почестей від комуністичної влади, став навіть членом КПРС. Викладав у Львівському університеті і був завідувачем музею Івана Франка.

Тарас: "Батько мав філологічну освіту, у Відні захистив докторську дисертацію, але добре знав математику, міг розв'язати складні алгебраїчні задачі. І ми, діти, часто зверталися до нього за допомогою. Але батько ніколи за нас не виконував завдання, а пояснював, прищеплюючи нам самостійність у навчанні. Нас, дітей, він привчав і до фізичної праці. Ми уміли плести сіті, бралися і до ткацької роботи. Загартовуючи нас, він вимагав, щоб ми купалися в холодній воді, пеклися на сонці і за його прикладом, коли перебували на селі, ходили босими.

Батько не цурався фізичної праці. Коли ми в час канікул виїздили в Нагуєвичі або в Криворівню, він разом із селянами косив сіно, жав пшеницю. Батько цікавився побутом селян, а їхніх дітей, здібних до навчання, забирав до Львова, влаштовував до гімназії чи іншого навчального закладу.

Девізом життя батька було: "…дай, працювать, працювать, працювать, в праці сконать". І коли він втратив можливість писати (пальці не рухалися), то не відмовився від роботи, диктував спочатку синам, а потім секретареві".

Петро (1890-1941 рр.) - наймолодший син, закінчив Львівську політехніку. Був активістом Січових стрільців (в УРЕ 1966 р. видання, Київ, сказано, що це військові підрозділи, створені україн-ськими буржуазними націоналістами). У 30-ті роки він викладав у Харкові, тодішній столиці України, хімію у полі-технічному інституті, був свідком голодомору, на власні очі бачив вантажівки, наповнені померлими від голоду дітьми. Коли закінчився контракт, енкаведисти запропонували Петру Івановичу стати громадянином Радянської України. Але він, посилаючись на хвору матір, яка лишилася у Львові, відмовився. Енкаведисти взяли у нього письмове зобов'язання, що він мовчатиме про те, що діється в Радянській Україні. Та згодом у львівській газеті "Діло" він опублікував статтю про голодомор 1933 року. Стрілецьке минуле і ця стаття в "Ділі" в подальшому визначать долю Петра Івановича. Коли розпочалася війна, його у вагоні, що охороняли енкаведисти, відправили на Схід. До Львова він не повернувся. За публікаціями радянських часів, він загинув у час нальоту німецької авіації. Проте дослідник життя родини Франків Роман Горак спростовує це. Тодішній партійний діяч Іван Грушецький ще до війни наполягав на вивезенні родини Франка до Сибіру. Горак стверджує, що Петра було вбито енкаведистами, не випадково його ім'я було заборонено згадувати, а з музею Івана Франка його фотографію було вилучено.

Петро Іванович у статті "Іван Франко зблизька" пише: "Батько звичайно одягався у сірий костюм, вишивану сорочку, на урочисті прийоми - чорний костюм, зрідка фрак. Щодо їжі, то він був невибагливим. Вранці кава з булочкою, в обід - квашені овочі, влітку і восени - овочеві супи і м'ясо з овочевими гарнірами. Батько ніколи не палив, зрідка випивав чарку вина. В бесі-дах був стриманий, веселий, привітний.

Під впливом батька я і мій старший брат Андрій збирали етнографічний матеріал. Працював батько дуже багато і, коли заглиблювався у роботу, нічого не чув із того, що діялося навколо нього. Іноді ходив з нами в театр.

Полюбляв мандрувати, за молодих літ пішки обійшов більшу частину Галичини, заохочував до мандрівок і інших. Його можна вважати зачинатилем туризму в Україні. До нас приїздило багато знайомих з-за кордону.

У батька була величезна бібліотека - близько 6000 томів. Він дуже любив свою бібліотеку, постійно поповнював її новими книгами. Згідно з волею батька я передав її Науковому товариству ім. Тараса Шевченка".

Анна Іванівна: "Вечори мали для нас насолоду, таємний чар. Ми обсідали тата, а мені і братові Петрові, як найменшим, припадало на долю влазити татові на коліна, і тато оповідав тоді чудові казки. Оповідав він дуже цікаво, скомпонував для нас і казки "Коли звірі ще не говорили", "Лис Микита" та інші.

Тато не тільки любив оповідати нам про звірят і представляти їх як істот думаючих, що живуть між собою майже людським життям, він сам ставився до всіх звірят з надзвичайною любов'ю і ніжністю. Особливо користалися його опікою бідні сирітки - звірята без дому і захисту, немічні і каліки. У нас, немов у звірячій клініці, постійно перебували або голодна задрипана кицька, яку тато знайшов холодного дощового вечора десь під плотом, або цуценя напівзамерзле, або пташеня з перебитим крильцем. Всі ці звірята під його ніжною опікою одужували і набирали якихось надзвичайних прикмет і здібностей. Так, великий жовтий кіт із зеленими очима (ми його трохи побоювалися) приятелював тільки з татом. Як тільки тато сідав за стіл писати, лягав у тата на карку (на потилицю) і муркотів. Ворона стала освоєною і надзвичайно розумною. Цю любов до звірят і пташенят тато передав і нам".

Анна Франко була одружена з доктором Петром Ключком, якого на роки було ув'язнено як буржуазного націоналіста. Вона домоглась його звільнення, їм пощастило зразу ж по війні емігрувати до Канади (спогади про Франка взято із книги "Іван Франко і його родина" Анни Франко-Ключко, Торонто. 1956 рік). У цій же книзі вона згадує, як шанобливо ставився Іван Якович до митрополита Андрея Шептицького, про якого в радянській енциклопедії сказано, що він лютий ворог народу. Анна Франко писала, що візит Андрея Шептицького до Франка - "знаменна подія в нашому домі… Тато вийшов зустрічати його аж до візника, із словами пошани вів його до своєї кімнати".

Безперечно, ні в спогадах Анни Франко, виданих в Москві, ні в книзі Леоніда Хінкулова "Франко" (серія "Жизнь замечательных людей") про це не згадується.