ВЛАСНІСТЬ: МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ → Статьи

• ВЛАСНІСТЬ: МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ:

  Шибко О.І., кандидат філософських наук, доцент кафедри соціальних дисциплін.

  Протягом десятиліть масова свідомість нашого суспільства була отруєна міфом про всенародний характер соціалістичного устрою, сформульованим класиками марксизму і закріпленим не тільки в партійних документах, але й у законодавчих актах держави.

  Політичною основою нового ладу після революції була проголошена так звана диктатура пролетаріату. Не всі знають про те, що сама ідея диктатури пролетаріату неодноразово піддавалася нищівній критиці вже у XIX столітті.

  М.Бакунін блискуче довів необґрунтованість і нереальність марксистської доктрини. Він показав, що увесь клас неспроможний керувати суспільством. За спиною пролетаріату до влади обов’язково прийдуть новоз’явлені чиновники, які установлять свою диктатуру – диктатуру червоної бюрократії. Історія розвитку нашої державності повністю підтвердила істинність висновків М. Бакуніна (див. 1.)

  Більшовики захопили владу багато в чому завдяки соціальній демагогії, висунувши популістські гасла: «Заводи, фабрики – робітникам», «Земля – селянам». Після установлення своєї диктатури більшовики відмовилися від власних обіцянок і розпочали насильницьку націоналізацію не тільки засобів виробництва, але й особистого майна громадян. Загальновідомі факти експропріації житлових будинків, господарських споруд, худоби, птиці, тощо.

  Червоний терор був спрямований не тільки проти людей, які володіли власністю матеріальною, але й інтелектуальною, тобто інтелігенції. Практиці нелюдського ставлення до ближнього явно заважали християнські принципи моралі, тому далеко не випадковим стало переслідування атеїстичними мракобісами релігії і церкви. Тільки за період з 1917 по 1937 рр. були репресовані близько 200 ієрархів Російської православної церкви. Тисячі священнослужителів були фізично знищенні або відправленні до Сибіру.

  Суспільство як таке залишається пустою абстракцією, якщо не розглядати його у всьому багатстві конкретних виявлень: потреб та інтересів реальних людей, зв’язків і відношень між ними, в тому числі і з приводу присвоєння власності.

  Наскільки визначною є роль власності для життєдіяльності людини добре розумів вже Джон Локк – англійський філософ XVII століття, який назвав невідчужуваними правами людини право на життя, право на свободу, право на власність. Роль держави зводилася ним до завдання забезпечення можливостей отримання вигоди кожним індивідом, з тим, щоб при цьому дотримувалися права та приватний інтерес інших громадян.

  Останніми роками існування СРСР посилено пропагувалися ідеї всенародної власності на засоби виробництва, злиття всіх націй у єдину спільність – радянський народ.

  Всенародна держава виявилася тоталітарною державою, в якій беззастережно панувала партійна номенклатура. Вона підім’яла під себе всі структури суспільства, включаючи Ради, тому строго кажучи, Радянська влада стала тим камуфляжем, з допомогою якого партійна бюрократія безкарно здійснювала свої злочинні наміри проти власного народу.

  Партапарат став стрижнем, на якому засновувалися всі соціальні Інститути суспільства. Групові, приватні інтереси червоної бюрократії подавалися в Ідеологічній упаковці «всенародних інтересів».

  Безнаціональний радянський народ з допомогою репресивних органів позбавлявся рідної мови, звичаїв, традицій, релігії, національної культури в цілому. Україна не була винятком цієї антигуманної практики соціалізму.

  Особливої уваги заслуговує проблема суспільної (всенародної) власності, бо згідно з теорією марксизму всі сфери суспільства визначаються засобами виробництва, в якому вирішальну роль відіграє форма власності: приватна або суспільна.

  На запитання про те, чи були громадяни України власниками до розпаду імперії, можна відповісти однозначно: ні. Власністю, і насамперед, на засоби виробництва, володів і розпоряджався партапарат, тому ми повинні говорити про групову, приватну форму власності, а не про суспільну, на чому продовжують наполягати ортодоксально настроєні прибічники соціалізму.

  З точки зору здорового глузду неймовірним виглядає твер-дження про суспільну власність там, де народ відчужений від засобів виробництва, позбавлений права прийняття рішень з питань володіння, розпорядження і користування власністю.

  Відчуження людини від власності привело до деформації в економічній, політичній, правовій, моральній та інших сферах суспільства. Руйнівним наслідком цього відчуження стала втрата багатьма людьми таких якостей особистості як активність, заповзятливість, творче ставлення до справи, спроможність самостійно мислити і приймати відповідальні рішення.

  Економічні реформи, які почали провадитися в Україні, призвані зробити громадян держави власниками засобів виробництва. Реформування відносин власності – приватизація – єдиний засіб і умова виникнення і розвитку суспільної власності.

  Суспільна власність – той ідеал, до якого необхідно прагнути, ідеал, в реальності навряд чи досяжний у повному обсязі, бо всі ми маємо одну незаперечну якість – унікальність своїх фізичних, психічних та інтелектуальних сил, нахилів і здібностей. В зв’язку з цим надто примітивними виглядають висловлювання деяких політиків про «простих» людей. Таких нема і ніколи не було.

  Нерівність соціальних сил з необхідністю породжує нерівність соціального й майнового статусу громадян. Завдання держави полягає в тому, щоб зрівняти нерівних по своїй природі людей перед законом, який дасть всім рівні можливості для присвоєння власності, самодіяльності і саморозвитку.

  Вартий уваги той факт, що у США – країні, яка в багатьох аспектах виступає як зразок для наслідування, близько 2/3 населення володіють акціями банків, фрм, підприємств, що робить їх співвласниками засобів виробництва. Такою є закономірність розвитку приватної власності до суспільної і альтернативи цій еволюції немає.

  На жаль, вже перші невпевнені кроки нашого уряду на шляху приватизації державної (читай: партійної) власності привели до небажаних наслідків.

  Неминуча в умовах ринку лібералізація цін привела до їх багаторазового зростання: на ряд товарів ціни перевищили світовий рівень. Одначе вартість основного товару – робочої сили – досі залишається надмірно низькою, яка не відповідає навіть мінімальному прожитковому мінімуму. Мільйони українців подалися за кордон на заробітки, в той же час у посткомуністичних країнах Балтії заробітна платня в 5-10 разів вища, ніж в Україні.

  Короткозора економічна політика уряду призвела до небез-печного для долі незалежної України процесу різкого розшарування суспільства на дуже багату меншість і дуже бідну більшість населення. Таке протистояння загрожує соціальною катастрофою, схожу на ту, що відбулася у 1917 році. Ні одному народові не витримати загальнонаціональних катаклізмів такого масштабу протягом одного сторіччя: Україна може знову зникнути з політичної карти світу як незалежна держава.

  Світовий досвід свідчить, що ця проблема може бути успішно вирішена лише шляхом формування середнього класу, класу власників, представники якого зацікавленні у стабільному, нормально функціонуючому суспільстві.

  У розвинутих країнах середній клас складає переважну більшість населення, що є гарантом дієвості закону і демократії. Середній клас, з одного боку, протистоїть намаганням великого бізнесу до здобуття надприбутків за рахунок народу. З іншого боку, протистоїть екстремістським угрупуванням у їх спробах руйнування соціальної системи. Звідси виникає нагальна потреба у більш зваженій і головне – справедливій, тобто в інтересах більшості народу, економічній політиці в галузі приватизації власності.

  ЛІТЕРАТУРА:

  1. Бакунін М. Государственность и анархия. Полн. собр. соч. Т2.  – СПб., 1907.

  Просмотров: 1854