ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОРГАНІВ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ → Статьи

• ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОРГАНІВ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ:

  Футулуйчук В.М., доцент, кандидат історичних наук, директор МІ МАУП

  Карадон О.П., студентка 4 курсу факультету правознавства

  Розбудова української самостійної держави, започаткована в Акті проголошення незалежності України Верховною Радою України 24 серпня 1991р., створила перед національною історичною і правовою наукою об’єктивні можливості її висвітлення, як позитивних так і негативних процесів.

  Після проголошення незалежності в Україні розгорнулися процеси переходу від тоталітарної системи до демократії. Цей шлях проходить через формування правової держави і громадянського суспільства. Як стверджує історія і практика, найскладнішим завданням виявилось утвердження правової системи. Але «Україна не використала свій потенціал, не перетворилась за роки незалежності у самостійного геополітичного гравця»[3]. Адже у правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадянин, а й сама держава, її органи та посадові особи, що представляють законодавчу, судову, виконавчу владу, повинні діяти в межах конституційного поля, особливо в період формування чергових суб’єктів, органів законодавчої влади – Верховної Ради України та інших органів всіх гілок виконавчої влади, органів самоврядування від діяльності яких залежить стабільність в Україні. Законодавчі нормативні акти та правова історична наука, врахування минулого історичного досвіду розвитку органів самоврядування, його глибоке знання не лише відкривають перспективи державоутворення, але дають можливість уникнути не тільки нових, але й допущених у минулому помилок. Перші елементи і принципи самоврядування були закладені в Магдебурзькому праві, яке виникло в ХІІІ ст. в м. Магдебурзі. На Україні це право одне з найперших дістало місто Галицько-Волинського князівства (1339 р.) м. Сянок, а також Львів, Острог, Переяслав, Збараж та інші[4]. Самоврядування у містах України, встановлювало порядок виборів, функції органів самоврядування, судочинства, купецьких обєднань, цехів, регулювало питання торговлі, опіки, спадкування, визначало покорання за злочин, узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання. Через 500 років указом Миколи І у 1831 р. воно скасоване. Найпоширеніші пам’ятки Магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536), «Право цевільне Хельмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557-1559), «Артикули права Магдебурзького» (1557). Українським містам Магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, російські царі, українські гетьмани.

  Адміністративна система періоду козацької доби складалося з декількох ланок. Вся територія України поділялась на полки, кількість яких в залежності від обставин змінювались (у 1648 р. – 40, у 1649 р. – 16, у 1650 р. – 20). На чолі полку стояв призначений гетьманом або обраний полковою радоюполковник. Йому належала вся повнота влади на території полку. Полки ділилися на сотні нв чолі з сотником. В полку могло бути до 20 сотень. Сотні ділились на курені (по 20-30 козаків у кожному) на чолі з курінним отаманом. У містах і селах управління здійснювали обрані отамани, а в тих, що мали Магдебурзьке право – магістрат на чолі з війтами. Під час правління Пилипа Орлика було укладено його відому Конституцію. Це була перша у світі державна Конституція, яка випередила американську на 65 років! Вона проголошувала незалежну державу, закрипіла демократичні й прогресивні норми й положення, встановила республіканський лад, у містах діяло самоврядування. 4 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ було зруйновано Запорозьку Січ. Україна вступила в похмуру епоху «руїни», яка з різними періодами затухання і вибухання триває і досі[5]. Нам всім, особливо юристам, депутатам всіх рівнів потрібно згадати позитивні та негативні приклади життєдіяльності органів самоврядування в ЗУНР, УНР, Радянській Україні і особливо в Незалежній Українській державі ХХІ століття.

  Декларативно Конституція України створила всі необхідні передумови для становлення і подальшого розвитку місцевого самоврядування. Так, ст. 1 Конституції проголошує Україну демо-кратичною державою, тобто такою, що визнає за громадянами широкий комплекс прав щодо участі в управлінні державними справами[1]. Місцеве самоврядування в свою чергу гарантує мешканцям села, селища, міста право самостійно вирішувати певне коло місцевих справ (ч. 1 ст. 140, ст. 143 Конституції України) і з цієї точки зору при правильному практичному втіленні має необмежений демократичний потенціал, вважається загальновизнаною на рівні європейських стандартів формою здіснення «локальної демократії». У практичному плані основним завданням місцевого самоврядування на сучасному етапі має бути забезпечення наближення влади до населення, створення гнучкого механізму місцевого управління з набагато меншою бюрократією, ніж це властиво централізованій системі управління. Оскільки місцеве самоврядування є насамперед вираженням самоорганізації, самостійної діяльності громадян, то його формування як цілісної системи в рамках усього товариства має відбуватися передусім на її нижчих рівнях, у первинних осередках [7].

  Правові засади місцевого самоврядування закріплені в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р., який став першим кроком у створенні надійної правової бази для місцевого самоврядування. Оскільки прийняття цього закону було підсумком тривалих суперечок між прибічниками старого «консервативного» і нового «прогресивного» підходу до побудови системи влади в нашій державі, деякі норми закону мають компромісний характер. На жаль, віддзеркалення політичного компромісу в законодавчих актах, в тому числі Законі України «Про органи самоорганізації населення» (2001 р.) мають невтішні наслідки, особливо щодо практики застосування нових норм до конкретних випадків. Найбільше це стосується обмежень прав територіальних громад об’єднуватись в єдину територіальну громаду, не однозначність в питаннях організації управління районами в містах [2]. Потрібно зазначити, що розвиток місцевого самоврядування стримується відсутністю реального суб’єкта місцевого самоврядування – самодостатньої територіальної гро-мади, яка б володіла необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, мала б належні внутрішні джерела формування доходної частини місцевого бюджету; відсутність нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою та її підрозділами, громадськими організаціями при-ватного сектора і недостатній рівень саморегуляції територіальної громади. Неврегульованість цих питань суттєво ускладнює перебіг адміністративної та муніципальної реформ, значну частину яких доцільно регулювати на місцевому рівні в рамках нормативно-правових актів, що видаються в системі місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Конституцією та законами України [8].

  Також, однією з проблем є те, що процес становлення та функ-ціонування системи місцевого самоврядування в нашій державі – це традиційний процес боротьби з всевладністю чиновництва, відсутністю належної уваги до людей, їх інтересів, повсякденних потреб і проблем. Протягом останніх років в Україні практикується постійне зрощення влади як центральної, так і «середніх», «проміжних» ланок «виконавчої вертикалі». Інтереси обох сторін – держави (регіонально, в особі державних адміністрацій)і органів місцевого самоврядування – тісно переплітаються між собою, тому потрібна гнучка система законодавчого регулювання, яка б урахувала спільні інтереси цих сторін та розмежувала власні. Тільки досконале і ефективне законодавство з управлінням національних особливостей дозволить Україні здійснити децентралізацію виконавчої влади, створить реальну можливість для місцевого самоврядування і підвищить добробут народу.

  На практиці, як перспективу можна привести приклад з життя Донецької області, зокрема Новоазовського району в якому було розроблено план реорганізації місцевого самоврядування. Проектом, який отримав назву «Добробут громади», планується поетапне реформування місцевого самоврядування, апробації раціональної та публічної влади в територіальній громаді по надання необхідного об’єму послуг населення. Цей повномасштабний проект поки що єдиний в Україні й охоплює всі сторони життя району. Наприклад, на місці вже існуючих 15 адміністративно-територіальних одиниць планується зробити 8, ввести нову систему їх управління, значно розширити повноваження місцевого самоврядування, ввести інститут старост в селищах району та багато іншого. Головна мета проекту – поставити в центр уваги районної і місцевої влади жителя сільського району[9]. Для реалізації проекту підписано чотирьохсторонній договір про соціально-економічний розвиток Новоазовського району між Донецькою обласною радою, Донецькою обласною державною адміністрацією, Новоазовською районною радою і Новоазовською районною державною адміністрацією. В Новоазовському районні розроблений робочий план, який розрахований на чотири роки. Як приклад в нього входять: розвиток інфраструктури пляжної зони, відповідної території набережної Азовського моря, реконструкція готелів, розвиток музею Г. Седова, створення культурних центрів, розвиток системи газифікації, реконструкції вуличного освітлення, ремонт доріг та багато іншого. Вже майже два роки ведеться робота по цьому проекту і ключовим є рівень соціальної участі органів самоврядування громади, через депутатський корпус району, селищ.

  Україною ратифіковано Європейську Хартію місцевого самоврядування, і цей проект має показати громадськості, як потрібно працювати. Для втілення проекту в життя створена спеціальна група із фахівців району, яка реалізує поетапне реформування. Така робота вже проводиться й в інших районах області: Мар’янівському, Амбросівському, Старобешивському, м. Маріуполь. Використовуюься різні джерела фінансування проекту: від бюджетів сільських рад й районного до обласного і державного. Головне завдання робочої групи – «розбудити» ініціативу місцевих жителів й «пробудитися» самим, щоб підняти рівень життя.

  Позитивний досвід, який відповідає Європейській Хартії, удосконалення органів самоврядування в місті Маріуполь, заслу-говує дослідження та розповсюдження серед інших регіонів України. Керуючись законодавчими нормативними актами Украї-ни (Конституцією України, Законами України «Про місцеве само-врядування», «Про органи самоорганізації населення» та рішенням Маріупольської міської ради «Повноваження районої адміністрації міської ради» від 27.06.2006 року) Маріуполь став першим серед міст України, де на протязі останніх 10 років розвивається та удосконалюється система органів самоорганізації. Ця форма взаємовідношення між владою та громадкістю отримала правовий статус: «Комітету самоорганізації населення». Створення цієї гнучкої та ефективної системи самоврядування має свою історію. До прийняття Закону «Про органи самоорганізації населення» в 2001 році органи самоорганізації населення були громадськими організаціями, та мали назву «Ради громадського самоврядування» зі своїм статутом (всього за станом на 2001 рік – 47). Вивчивши досвід, позитивний результат, активність громадян територіальних обєднань в 2002 році, рішенням міської ради були розроблені «Методичні рекомендації легалізації органів самоврядування», в якому легалізовано офіційний статус, права та обов’язки органів самоорганізації населення. Для наглядності приведемо динаміку розвитку територіальних комітетів самоорганізації населення м. Маріуполя за 1998-2008 рр. (Табл. 1)

  Ця система служить владі та громадкості, вона є гнучким інструментом розвитку сучасної демократії в управлінні населенням та територією. Унікальність в тому, що була найдена «золота середина» в реалізації принципу демократизації управління, поєднання безпосередньої демократизації і опосередкованої «представницької» демократії, тобто те, до чого прагнуть органи місцевого самоврядування у більшості країн світу.

  Система Маріупольського міського самоврядування на даний час працює схемі, яка подана нижче (Рис. 2). Така система має свою життєздатність, вона дозволяє досягнути позитивні результати розвитку міста, мікрорайону, де реалізується ініціатива громади з питань соціально-побутової сфери, культурно-духовного життя, при складання планів і фінансуванні. І як зворотне – дієвий самоконтроль за реалізацєю рішень міської ради на місцях. Керівники Комітету самоорганізації населення не можуть бути посадовими особами чи службовцями органа місцевого самоврядування. Тому фінансування голів і секретарів «Комітетів самоорганізації населення», здійснюється за рахунок коштів з міського бюджету, згідно тарифних посадових окладів спеціаліста (приблизно 700-1000 грн., в залежності від кількості населення територіальної громади) (Рис 1)

  Табл. 1. Динаміка розвитку територіальних комітетів самоорганізації населення м. Маріуполя за 1998-2008 рр.

  Рис. 2. Система Маріупольського міського самоврядування

  Підсумовуючи, щоб підійти фахово до розгляду питання участі громадськості у вирішенні проблем державотворення крізь призму відповідного законодавства, що регулює ці питання, варто виділити, що сьогодні ще не можна стверджувати, що практика партнерських відносин «місцева влада – громадкість» є надто поширеною. На жаль, досить часто влада та громад кість дотримуються протилежних тез.

  Тези влади: ми знаємо що робити, ми вміємо як робити, але в нас не вистачає на все грошей, а громада уміє нас лише критикувати, хоча сама ні на що не здатна.

  Тези громадських організації: влада має повноваження, має кадри, має кошти, але проблеми громади не вирішується. Отже влада мало спроможна[10].

  Місцеве самоврядування на сьогодні є важливим чинником демократизації суспільного життя, децентралізації управління та не-обхідною передумовою громадського суспільства.

  Самоврядування стає дійсним лише тоді, коли воно опирається на: відповідну матеріально-фінансову базу, яка передусім формується за рахунок володіння визначеним майном, власним незалежним бюджетом і джерелами його виконання;

  можливість прийняття самоврядувальними органами норматив-но-правових актів, які урахували б регіональний місцевий рівень, були зрозумілими рядовим громадянам, реальним щодо умов їхнього виконання;

  можливість формувати відповідні служби самоврядувальних органів компетентними, висококваліфікованими спеціалістами [6]

  ЛІТЕРАТУРА:

  1. Конституція України 1996 р. – Х.: Парус, 2006. – 56 с.

  2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97 від 21.05. 1997 р.

  3. Чередниченко О. «Сучасна Росія: версія політолога». Журнал «Схід». – № 5(42): с. 49

  4. Владимирський-Буданов М. «Німецьке право в Польщі та Литві», Розвідки про міста і місцевості на Україні – Руси в XV-XVII ст. – Львів, 1903.

  5. Рой Ю. «Які перспективи в народу, що святкує національні трагедії». Журнал «Україна» № 3-2003р., с. 7

  6. Шиба О.М. Крайове самоврядування на Буковині (1861-1914) – К., 1995. – с. 12

  7. Карлов А.А. Формирование института местного самоуправ-ления. – К., 1993. – с. 46.

  8. Прієшкіна О.В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії. – К.: Кондор. – 2004. – 336 с.

  9. Близнюк А.М. «Досвіт реформування місцевого самовряду-вання по Новоазовському району», газета «Приазовский рабочий», № 61 2008 р.

  10. Ткачук А., Фишко Є., Гаущак Ю. рада і депутат: робота в ім’я громади. – К.: «Леста», 2006. – 232 с.

  Просмотров: 2972