ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ТЕНДЕНЦІЇ ЇЇ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ (ПИТАННЯ ТЕОРІЇ) → Статьи

• ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ТЕНДЕНЦІЇ ЇЇ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ (ПИТАННЯ ТЕОРІЇ):

  Гусаров В.М., кандидат юридичних наук, завідувач кафедри правознавства,

  Лавриненко О.В., доцент, кандидат юридичних наук, доцент кафедри правознавства, член державної екзаменаційної комісії

  У царині правової ідеології утверджуються ідеї гуманізму, демократизму, соціальної справедливості, що формально набуває вираження як у сфері правотворчості, так і правореалізації. На конституційному рівні закріплено такі загальноправові принципи, як: визнання людини, її основних прав і свобод найвищою соціальною цінністю; принцип верховенства права; принцип взаємної відповідальності держави і особи; принцип визнання народу України єдиним джерелом державної влади; принцип рівності всіх форм власності; свободи особистості, вільного національного й культурного розвитку [1, ст. 141]. Особливого розвитку сьогодні набули концепції демократичної правової соціальної держави, актуалізується концепція громадянського суспільства. Особливий акцент робиться на ідеї держави соціального спрямування, що максимально забезпечує соціальні потреби розвитку суспільства. У науці навіть склалася загальновизнана методика розглядати сучасні проблемні питання розвитку та вдосконалення правової системи під кутом зору наявності в Україні демократичної правової соціальної держави [2, с. 122-127; 3, с. 157-168; 4, с. 187-191; 5, с. 127-130; 6, с. 32-39; 7, с. 9-17; 8, с. 206-213]. У правовій теорії та практиці все більшого значення набувають ідеї рівності та свободи, що утворюють фундамент теорії прав людини та громадянина. Серед ідей, що також набули актуальності в правовій ідеології суспільства, слід назвати ідеї природних прав людини як системи невід’ємних можливостей, що визначають зміст правового статусу людини та зумовлюють спрямованість діяльності всіх органів державної влади [9, с. 34-71].

  Сучасна тенденція соціалізації права (забезпечення реалізації, захисту соціальних (соціально-економічних) прав людини), з огляду на пріоритетне (первісне) значення такої групи прав у структурі прав людини, сьогодні вийшла за межі галузевих наукових доктрин, правових систем окремих держав і набула універсального (всесвітнього) значення [10, с. 37-46]. Так, російський вчений В.В. Денісов, не відокремлюючи соціальні права від економічних, відносить до групи соціально-економічних прав право на працю та її рівну оплату залежно від якості та кількості, на освіту і медичну допомогу, на пенсійне забезпечення в разі старості і непрацездатності, на житло й оплачуваний відпочинок. Ці права, за висновком дослідника, покликані забезпечити економічні свободи, давати матеріальні гарантії захисту якості життя, гідного людини [11, с. 48]. Понад це, учений наголошує й на архіважливому значенні захисту соціально-економічних прав людини в справі забезпечення демократії в суспільстві, коли пише: “Як свідчить світова суспільно-історична практика, демократичні принципи й норми не сумісні зі станом масової бідності, за якої вони є привілеєм забезпеченої меншості... Демократія й злидні є антиподами, примирити їх ще не вдавалося нікому... На першому плані людської життєдіяльності завжди стоїть задоволення матеріальних потреб, без чого неможливі підтримання й відтворення самого життя... Соціально-економічні права є базисними, а громадянсько-політичні надбудовними, залежними від них” [11, с. 50-51]. Американський дослідник І. Берлін вважає, що без наявності базисних соціально-економічних прав усі інші права людини не можуть “працювати”, оскільки запропонувати політичні права людям, які є голодними, хворими, неписьменними, не отримують необхідної медичної допомоги, означає насмішку над ними [12, с. 15]. А на думку Р.А. Мюллерсона, під час розробки юридичних норм, які закріплюють основні права й свободи людини, законодавці мають виходити з урахування факторів, які цей відомий дослідник із проблем прав людини класифікував за трьома рівнями: перший рівень – утворюють індивідуальні фактори, пов’язані з біологічними й соціальними потребами людини; другий – суспільні фактори, які відображають зрілість державного розвитку суспільства, його традиції та культуру, а третій рівень – це міжнародні фактори, які відображають ступінь цивілізації світового співтовариства в цілому [13, с. 7]. На пріоритетності саме соціальних прав акцентується увага й у численних працях вітчизняних дослідників [5, с. 127-130; 7, с. 9-17; 14, с. 24; 15, с. 16-37; 16; 17; 18; 19; 20; 21, с. 92-99].

  З прийняттям Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів №№1, 2 до цього Пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 p.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 p.) та низки інших актів свідчить про створення правового підґрунтя для визнання, дотримання й належного захисту прав людини як у планетарному масштабі [22], так і в державі Україна [23, с. 13-19; 24; 25; 26; 27]. Проблеми забезпечення прав людини, у тому числі соціальних [28, с. 7], досить активно обговорюються вченими як зарубіжних країн [29; 30; 31; 32; 33; 34; 35; 36], так і авторитетними вітчизняними дослідниками [14; 15, c. 16-37; 16; 17; 18; 20; 37, с. 9-17]. Символічним у цьому контексті є висновок О.І. Процевського, який обґрунтовано наголошує, що трудовий договір – це “дієвий спосіб правового регулювання трудових відносин і захисту прав та свобод людини і громадянина” [38, c. 105]. На таке ж звертається увага й іншими дослідниками [39, с. 353-364]. Жвавий науковий і прикладний інтерес викликає практика захисту прав людини в Європейському Суді із прав людини [40; 41; 42; 43]. Серед проблемних питань сучасності й питання про: відповідність вітчизняного законодавства про працю міжнародним стандартам прав людини [19], дієвість системи засобів їхнього забезпечення [44; 45], в тому числі судового захисту [46, c. 15], обґрунтованість (допустимість, доцільність) обмеження прав людини під час проходження нею служби в правоохоронних органах, виконання працівниками органів внутрішніх справ своїх обов’язків [8, с. 206-213; 47, c. 7].

  У дослідженнях сучасних учених, виходячи з тези, що “права людини і громадянина співвідносяться як “можливе” і “дійсне”, як “ідеал” і “реальність” [48, c. 43], права людини розглядаються по-різному, а саме як: певні нормативно-структуровані якості й особливості буття особистості, які виражають її свободу та є невіддільними й необхідними способами та умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами [30, c. 1]; певні потреби людини [13, c. 8, 12]; рівні соціальні можливості окремих осіб та їхніх об’єднань щодо задоволення своїх природних і соціальних потреб та відповідних вимог, котрі визнаються й охороняються суспільством, державою та міжнародним співтовариством і гарантії яких забезпечують гідний і справедливий, вільний і відповідальний розвиток та активну участь особистості в різноманітних суспільних, у тому числі правових, відносинах [49, c. 40]; відображення “об’єктивних потреб людини, що визнані як певні “права” людини в міжнародних і національних юридичних актах” [14, c. 10], бо потреби – це залежність особистості або соціальної групи, суспільства від об’єктивних умов їхнього існування та розвитку, потреба в цих умовах; форми (засоби) вираження практичного зв’язку людини зі світом, умова й передумова її конкретної діяльності чи як певний стан людини [50, c. 243-244].

  Загалом категорія “права людини” є “юридичною категорією, і саме в ній загальносоціальний зміст поєднується з юридичною формою [14, с. 10]. Таким чином, категорія “права людини” має соціальний (у широкому значенні) та юридичний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст – це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов’язках. Саме потреби є головним критерієм, точкою відліку правдивості й справедливості того обсягу юридичних можливостей, які надаються суспільством (державою) за тим “рахунком”, що пред’являється особою і який отримав назву “право” людини. Отже, категорія “права людини”, як слушно зазначається в літературі, є двосторонньою: з одного боку – це потреби (загальносоціальне право), із другого – можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволення цих потреб. Потреби ж, які виражені, визнані й закріплені в юридичній нормі, набувають статусу суб’єктивного права особи [14, c. 10-11]. На основі сучасної природно-правової теорії слід зазначити, що тільки за умови активної ролі держави в забезпеченні прав людини можна вести мову про трансформацію прав людини як потреб, “мінімально необхідної частки соціальних благ, без яких людина не може нормально існувати” [51, c. 7-8] в юридичні права. Адже, як відомо, – права “не мають сенсу, якщо їх не можна захищати або забезпечити їх дотримання” [52, c. 122].

  Характерною рисою сучасної правової ідеології є також збереження “окремих засад правового ідеалізму, що виявляється в глибоких сподіваннях частини населення, представників державної влади, політичних об’єднань, громадських діячів на виняткову роль закону, карних засобів юридичної відповідальності, інших засобів правового впливу у вирішенні нагальних проблем економічного та політичного життя” [53, с. 274]. Водночас разом із проголошенням нових демократичних засад (стандартів) організації суспільного життя в праві України залишаються невідпрацьованими механізми їхньої ефективної реалізації та захисту, недосконалою є система державних гарантій, що в кінцевому підсумку свідчить про “недосконалість взаємозв’язку ідеологічної та організаційної основ правової системи України” [53, с. 274].

  Однією із причин повільного реформування суспільства є певне відставання правової системи, законодавства від його потреб, невідповідність правової реформи потребам правового впливу на економічні, соціальні перетворення [54, с. 5-6]. Першопричиною такої неузгодженості науковці називають наявність суттєвих ідеологічних суперечностей між старим і новим типами правової системи, відсутність єдиного стратегічного напряму в проведенні правових перетворень. Як негативний наслідок, на думку Я.М. Шевченко, яка є слушною, в суспільній свідомості спостерігається зниження рівня довіри до припису права (правової норми), до закону [55, с. 7-17].

  У період до 1996 p. парламент України прийняв значну кіль-кість законодавчих актів, особливо тих, що стосувалися порядку організації та діяльності органів державної влади. Конституція закріпила право приватної власності, передбачила право на працю і на страйк, а також значно розширила зміст низки громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод, що суттєво вплинуло на орієнтири в сфері владних відносин [56, с. 3]. Тому із введенням у дію нового Основного Закону постала проблема приведення значної частини законодавства у відповідність до нових конституційних положень, до європейських міждержавних стандартів [57, с. 4-7]. Так, набули актуальності завдання, пов’язані із систематизацією законодавства [58, с. 328-331]. Систематизаційні роботи на сьогодні є невід’ємним атрибутом розвитку сучасного законодавства, які здійснюються у формах кодифікації, інкорпорації, консолідації, уніфікації, реєстрації та обліку [59, с. 12-47].

  Говорячи про розвиток законодавства, слід зазначити, що з набуттям Україною незалежності її законодавча база, яка раніше була включена у федеративну структуру законодавства колишнього СРСР, отримала потенційну можливість продовжувати подальше реформування на власній основі. Так, на вересень 1999 p. нормативно-правову базу України утворювали близько 30 000 нормативно-правових актів, серед яких 1295 законів, 25 кодексів, 57 декретів Кабінету Міністрів України, 37 указів Президента України, значна кількість актів міністерств, відомств. На 2002 p. таке співвідношення законів та підзаконних актів становило відповідно 4,6 та 95,4 % [61, с. 283]. Якщо взяти до уваги сучасний стан речей, то тільки на 5 серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 139 127 чинних правових актів (нормативні та індивідуальні), законів, серед яких налічується 2780, що становить близько 2% від загальної кількості правового матеріалу. Якщо проглянути динаміку нормотворчої роботи органів державної влади, то картина складається дещо інша. Так, за січень 1997 – серпень 2005 pp. Міністерство юстиції України зареєструвало 22 220 нормативних актів, серед яких закони ста- 22 220 нормативних актів, серед яких закони ста- нормативних актів, серед яких закони становили 2173, що відповідно дорівнює 9,7% від загальної кількості нормативного матеріалу. Як бачимо, обсяги законодавчого масиву поступово зростають. Така тенденція простежується й за іншими показниками. Так, якщо в 1997 p. парламент прийняв 196 законодавчих актів, у 1998 p. – 165, то в 2003 р. – 316, а в 2004 р. відповідно 297, що також свідчить про законодавчу активність [53, с. 277].

  Щодо структури сучасного законодавства, то слід указати на появу нових галузей (правових комплексів), таких як медичне, банківське, енергетичне, підприємницьке, космічне, транспортне, митне законодавство, які ще не сформовані остаточно, а про-довжують розвиватися, структуризуватись та потребують додаткового обґрунтування й дослідження. Ця риса характеризує тенденцію диференціації (структурної диверсифікації) вітчизняного законодавства, де разом із появою нових галузевих або міжгалузевих утворень, формуванням нових правових інститутів відбувається процес внутрішнього розмежування законодавства на публічне й приватне, матеріальне й процесуальне, регулятивне й охоронне [62, с. 34-36; 63, с. 74].

  Однією із проблем у цьому плані є проблема забезпечення гармонійного розвитку приватного й публічного права, що повинно забезпечити баланс інтересів державної влади й громадянського суспільства. На жаль, у сучасному законодавстві України продовжують зберігатись традиції пріоритетності публічного інтересу, особливо в сферах регулювання іноземних інвестицій, підприємництва, податкових відносин. Це деструктивно позначається на реалізації політики трансформації національної економіки України, розвитку вітчизняного підприємництва, приватної власності, що, у свою чергу, гальмує становлення демократичної соціальної правової держави, формування нової самостійної правової системи України [58, с. 285].

  Отже, створення й належне функціонування національного правового механізму забезпечення реалізації соціально-економічних прав людини є вирішальною ідеологічною парадигмою розвитку сучасної правової системи України, яка характеризується, зокрема, збільшенням обсягу нормативного матеріалу, поступовим зростанням рівня внутрішньої впорядкованості, диференційованістю [59, с. 3-10] й структурною та змістовною новелізацією, поступовим підвищенням ролі закону за рахунок визнання його вищої юридичної сили, збереженням кількісної переваги актів публічного права над актами приватного права.

  Література:

  1. Конституція України від 28 червня 1996 p. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

  2. Лавріненко О.В. Нормативне забезпечення правового та соціального захисту працівників міліції України // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – Вип. 8.

  3. Лавріненко О.В. Правовий та соціальний захист жінок як суб’єктів службово-трудових правовідносин // Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України: Зб. наук. статей. – К.: Ла Страда – Україна, 1999.

  4. Лавріненко О.В. Правовий та соціальний захист працівників органів внутрішніх справ України: напрями вдосконалення законодавства // Вісник Університету внутрішніх справ. – 2000. – Вип. 10.

  5. Лавріненко О.В. Підвищення ефективності правового регулювання службово-трудових відносин працівників ОВС як напрям вирішення проблеми захисту трудових прав людини й громадянина в Україні // Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах: Мат. наук.-практ. конф.; м. Суми, 2-4 червня 2005 р. / За ред. проф. В.С. Венедіктова. – Харків: УАФТП, 2005.

  6. Лавріненко О.В. Рецензія на монографію доцента В.І. Щербини “Теоретичні проблеми охоронної функції трудового права в умовах ринкових відносин” // Економіка, фінанси, право. – 2005. – №7.

  7. Лавріненко О.В. Поняття “соціальний захист” і “соціальне забезпечення”: їх зміст, співвідношення та правове значення // Правничий часопис Донецького університету. – 2005. – №1.

  8. Лавріненко О.В. Упровадження гендерної рівності в діяльності органів внутрішніх справ України (проблемні питання сучасності) // Права людини в діяльності органів внутрішніх справ України: Мат. міжн. наук.-практ. конф., м. Євпаторія, 11-13 травня 2006 р. / За заг. ред. академіка АПрН О.М. Бандурки, проф. К.Б. Левченко. – К.: Ла Страда – Україна, 2006.

  9. Щербина В.С. Теоретичні проблеми охоронної функції трудового права в умовах ринкових відносин: Монографія. – Дніпропетровськ: Академія митної служби, 2004.

  10. Права человека // Отв. ред. Е.А. Лукашева. – M.: НОРМА – ИНФРА-М, 1999.

  11. Денисов В.В. Диалектика свободы: критерии и приоритеты (Проблема иерархии прав человека) // Философия и общество. – 2000. – №4.

  12. Berlin I. Two Concepts of Liberty // Essays on Liberty. – Oxford, 1989.

  13. Мюллерсон Р.А. Права человека, идеи, нормы, реальность. – М.: Юрид. лит., 1991.

  14. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні: Монографія. – К.: Знання, 2005.

  15. Болотіна Н.Б. Трудове право України. – К.: Вікар, 2003.

  16. Захист соціальних прав людини і громадянина в Україні: Проблеми юридичного забезпечення: Мат. наук.-практ. конф. 30.01.2003 p., м. Київ // За ред. Н.Б. Болотіної. – К.: МП “Леся”, 2003.

  17. Права людини і Україна: Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України // Редкол.: П.М. Рабінович (гол. ред.) та ін. – Серія І: Дослідження і реферати. – Львів: Світ, 1999. – Вип. 2. 

  18. Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти): Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ держ. будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України // Редкол.: П.М. Рабінович (гол. ред.) та ін. – Серія І: Дослідження та реферати. – Львів: Астрон, 2001. – Вип. 3.

  19. Рабінович П.М., Раданович Н.М. Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації (загальнотеоретичні аспекти). – Л.: Астрон, 2002.

  20. Рабінович П.М., Хавронюк M.І. Права людини і громадянина. – К.: Атака, 2004.

  21. Лавріненко О.В. Удосконалення в законодавстві про порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ // Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод та обов’язків. – Харків: Українська Академія державного управління при Президентові України (Харківський філіал), 2000.

  22. Честнов И.Л. Универсальны ли права человека? (Полемические размышления о Всеобщей декларации прав человека) // Правоведение. – 1999. – №1.

  23. Бандурка А.М., Друзь В.А. Психология власти: Монография. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1998.

  24. Болотіна Н.Б. Соціальна політика і соціальне право України та Європейського Союзу: питання адаптації // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. – Вип. 8. – Одеса, 2000.

  25. Вегера С. Європейські соціальні стратегії і Україна // Україна: аспекти праці. – 2001. – №6.

  26. Сергієнко О. Соціальна політика в сучасному світі та в Україні // Україна: аспекти праці. – 2002. – №1.

  27. Яковюк І. Про обсяг поняття “соціальна держава” (на основі порівняльного аналізу моделей ФРН і України) // Право України. – 1998. – №11.

  28. Паламарчук В. Соціально-економічні права // Права людини в Україні. – К., 1998.

  29. Права человека и правоохранительная деятельность. – Минск: Юнипак, 2001.

  30. Права человека как фактор стратегии устойчивого развития // Отв. ред. Е.П. Лукашева. – М.: НОРМА, 2000.

  31. Социальные права человека и социальные обязанности государства // Под ред. В.А. Иваненко. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003.

  32. Dyke Van V. Human Rights, Ethnicity, and Discrimination. – Greenwood: Westport CN, 1985.

  33. Freeman M. Are there Collective Human Rights? // Politics and Human Rights. – Cambridge, 1995.

  34. Politics and human rights // Ed. by D. Beetham. – Oxford, 1995.

  35. Robertson A. Human Rights in the World. – Manchester, 1972.

  36. Truber D. Economic, social and Cultural Rights in the Third World: Human Rights and the Human Needs Programs // Human rights in International Law: Legal and Policy Issues. – Oxford, 1984.

  37. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000.

  38. Процевський О. Новий зміст права на працю – основа реформування трудового законодавства України // Право України. – 1999. – №6.

  39. Ярчук В.С. Інститут трудового договору: напрями його вдосконалення в контексті розробки нового Трудового кодексу України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2006. – №2.

  40. Андріанов К. До питання про юрисдикцію Європейського суду з прав людини // Право України. – 2000. – №8.

  41. Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України. – 2000. – №8.

  42. Практика Європейського Суду з прав людини // За ред. П.М. Рабіновича. – Л.: Кальварія, 1999. – Вип. 3.

  43. Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі // Гол. ред. Ю. Зайцев; Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.: Укр. центр правничих студій, 2003.

  44. Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку // Відп. ред. Н.М. Хуторян. – К.: Ін Юре, 1999.

  45. Хальота А. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. – 2000. – №3.

  46. Бідна О. За захистом своїх прав – до суду // Праця і зарплата. – 2005. – №34.

  47. Діяльність ОВС України в забезпеченні прав людини за сучасних умов // Іменем Закону. – 2005. – №42.

  48. Погребной И.М., Шульга А.М. Теория права. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1998.

  49. Назаров Б.Л. Права человека. История, теория и практика. – М.: БЕК, 1995.

  50. Краткий словарь по философии. – М.: Политиздат, 1979.

  51. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Знання, 1995.

  52. Государство и право. – 2002. – №6.

  53. Гусарєв С.Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти. – К.: Знання, 2005.

  54. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи // За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Знання, 2001.

  55. Шевченко Я.М. Теоретичні засади нового цивільного законодавства України // Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. – К.: Знання, 1999.

  56. Головченко В.В., Погорілко В.Ф. та ін. Права та свободи людини і громадянина в Україні / НАН України Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Ін юре, 1997.

  57. Луць А.А. Європейські міждержавні правові аспекти та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти) // НАН України Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Ін юре, 2003.

  58. Лавріненко О.В. Питання систематизації законодавства про службу в органах внутрішніх справ // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики: Мат. міжн. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т зак-ва Верх. Ради України, 1999.

  59. Граціанов А.І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвиток правової системи України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. – К.: НАВСУ, 2004.

  60. Щербина В.І. Дисциплінарна відповідальність державних службовців органів внутрішніх справ. Автореф. дис... канд. юрид. наук 12.00.05 // Університет внутр. справ. –Х., 1998.

  61. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: Методологічні аспекти: Монографія. – К.: Ін Юре, 2002.

  62. Козюбра М.І. Тенденції розвитку джерел права в контексті європейських правоінтеграційних процесів // Вісник НаУКМА. – Сер. “Правознавство”. – 2004. – Вип. 2.

  63. Щербина В.І. Значення нових принципів трудового права для захисту прав і законних інтересів працівників та роботодавців // Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах: Матеріали науково-практичної конференції; м. Суми, 2-4 червня 2005 р. // За ред. проф. В.С. Венедіктова. – Харків: Українська асоціація фахівців трудового права, 2005.

  УДК 340.15

  Просмотров: 6644