ЗБІРКА №3 2010 року наукових праць Маріупольс ького інституту МАУП → Статьи

• ЗБІРКА №3 2010 року наукових праць Маріупольс ького інституту МАУП :

  НАУКОВІ ПРАЦІ МАРІУПОЛЬСЬКОГО ІНСТИТУТУ МАУП Випуск 3 Маріуполь 2010 УДК 303ю443 ББК 94 Н 34 Рекомендовано до друку Вченою радою Маріупольського інституту МАУП (протокол № 16 від 25.03.2010р.) МФ ТОВ « Друкарня « Новий світ», 2010р. Збірка наукових праць складається з результатів теоретичних та практичних досліджень науков-педагогічних працівників та студентів інституту в галузі економіки, психології, правознавства, менеджменту, історії та загальноакадемічних дисциплін за 2009-2010рр. Збірка рекомендується для наукових працівників, аспірантів, студентів. УДК 303.403 ББК 94 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ : Луньов О.О. – голова колегії, в.о. директора МІ МАУП Каріда В.О. - професор кафедри психології, доктор філософії в галузі психології, академік МКА Головешко Л.М. – зав.кафедри соціальних наук, доцент, кандидат історичних наук, професор МКА Логвінов Ю.В. – зав.кафедри менеджменту, кандидат технічних наук, доцент Харабуга С.В. – зав. кафедри управління персоналом та економіки, кандидат економічних наук, доцент Відповідальний за випуск – вчений секретар Вченої ради МІ МАУП, кандидат медичних наук, завідувач кафедри загальноакадемічних дисциплін,доцент Тришньовський А.М. Адреса редакції збірки :87548, м.Маріуполь, вул.Громової, 52 ISBN 978-966-8605-67-3 С Маріупольський інститут МАУП, 2010р. ІСТОРІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ УДК 340.15 Роль и место общественных казацких организаций Приазовья Донбасса в годы независимости Украины (1991-2010 гг.) Головешко Л.М., кандидат исторических наук, профессор МКА, заведующий кафедры социальных наук; Нестерова А.Е., студентка V курса факультета правознавства МИ МАУП. Более пяти столетий прошло с тех пор, когда в Приазовье появились первые казацкие поселения. Дух казацкой вольности, славные казацкие традиции, все важные события из жизни нашего народа здесь сохранились и до наших дней. Свидетельством этого является официальное празднование в 1989 году 500-летия славного Войска Запорожского, а в 2005 году – 500-летия заселения им Луганской и Донецкой области. В связи с перестроечными процессами, развитием демократии и гласности, провозглашением в 1991 году независимости украинского государства в общественной жизни Украины возникло новое историческое явление – движение за возрождение украинского казачества и их общественных организаций. Движение, вначале едва заметное на фоне бурных событий 90-х годов проявило себя в первом десятилетии ХХІ века и заняло достойное место в общественной жизни государства. Уже наметился период становления казачества. Сегодня выборы Президента, парламента и местные органы власти и другие важные государственные события не обходятся без активного участия украинского казачества. В августе 1991 года на первой Учредительной Великой Казацкой Раде украинского казачества было официально провозглашено возрождение Украинского казачества, которое является правопреемником казачества Украины и охватывает своей деятельностью всю территорию Украины . В обращении Великой Казацкой Рады были определены основные задачи, а именно: - сбережение исторического наследия народа; - воспитание патриотов и подготовка воинов украинской армии; - возобновление народных ремесел; - внедрение экологических производств; - внедрение фермерства. Заканчивалось обращение Великой Казацкой Рады призывом вступать в украинское казачество. Этот призыв нашел отклик в украинском обществе. В течение 1989-1992 гг. произошло создание на территории Украины местных общественных казацких организаций «Українське козацтво». А в 1994-1996 гг. казацкое движение раскололось на три ветви: «Українське козацтво», «Всеукраїнське звичаєве козацтво» та «Військо Запорізьке Низове». В регионах началась организация казачьих куреней, кошей, паланок. Уже во время гетманов Вячеслава Черновила (1991-1992 гг.) и Владимира Муляви (1992-1998 гг.) в разных местах возникли самостоятельные казачьи объединения «Запорізька Січ» в Запорожье, куринь «Кальмиусская паланка украинского казачества» в Донецке. Но этот процесс, как и в целом общественная жизнь в тот период, был сложным, неравномерным и противоречивым. Осенью 1995 г. от украинского казачества отошло созданное Александром Панченко, в то время краевым есаулом Запорожья, «Козацьке військо Запорізьке Низове», которое придерживается и по настоящее время московской ориентации. Во время наследника Владимира Мулявы – Ивана Биласа – раскол украинского казачьего движения в Украине не только не был преодолен, еще более углубился, и в настоящее время Минюст державы зарегистрировал 36 Международных и Всеукраинских общественных казацких организаций. По вопросу возрождения украинского казачества, их общественных организаций существуют разные точки зрения. Может ли казачество найти своё место в обществе? Или это форма общественной жизни отжила, устарела? Некоторые и сегодня считают, что попытки возрождения казачества – это игры взрослых дядей. Что же на самом деле представляет собой движение за возрождение украинского казачества? Каковы причины возрождения казачества, есть ли в обществе условия для его развития, каковы основные направления деятельности казачества, какова социальная база деятельности казачества? Есть ли необходимость обобщать опыт работы казачьих организаций и уже на основе ответов на эти вопросы, определить перспективы украинского казачьего движения? Казачье движение Приазовья Донбасса за 20-летний период (1991-2010 гг.) своего существования дает возможность для такого анализа определенные основания. Итак, каковы объективные и субъективные причины возрождения украинского казачества и их общественных организаций? Во-первых, объективные предпосылки для возрождения казачества сложились в начале 90-х годов. Они были обусловлены переменами в общественной жизни СССР, развитием гласности, демократизации общества. Принятием Закона СССР «Об общественных объединениях», Закона Украины «Об объединениях граждан» и других нормативных актов государство создало условия для развития политической и общественной активности, творческой инициативы граждан, определило равные условия для деятельности их объединений. В Украине возникли общественные движения, началось формирование многопартийной системы. Эта политическая и социально-психологическая ситуации и вызвала движение за возрождение украинского казачества и создания их общественніх организаций. Во-вторых, началось формирование новой модели экономики – многоукладной, с различными формами собственности и хозяйствования. Сложились условия для самостоятельного хозяйствования, создания предприятий, фермерских хозяйств и возрождения казачества. В-третьих, духовными предпосылками возрождения казачества является историческая память об украинском казачестве, как защитнике Вольницы Запорожской и православной веры, его традициях, обычаях, казацком духе. В Приазовье жива память о Кальмиусской паланке Войска Запорожского, Азовском казачьем Войске. Многие казачьи обычаи и обряды сохранились и соблюдаются в Приазовье в городах и селах. В-четвертых, субъективный фактор возрождения казачества – это инициативные и родовые казаки, демобилизованные офицеры, интеллигенция, предприниматели, фермеры и государственные чиновники, православные священнослужители, которые возглавили возрождение казачьего движения в Приазовье Донбасса. Учитывая историческое значение и заслуги украинского казачества в становлении украинской государственности и важный вклад в современный процесс государственного строительства Указом Президента Украины с 1999 года установлен День Украинского казачества, который ежегодно 14 октября в День Покровы Пречистой Богородицы отмечают все украинские казацкие общественные организации, в том числе и казаки Приазовья. И самое главное, сделаны первые шаги к их объединению в единую общественную организацию казаков Украины. В День Соборности Украины, 22 января 2005 года, в Киеве на Софийской площади Президент В.А. Ющенко в присутствии Великой Установчей Рады принял присягу на должность Гетмана украинского казачества. Ему вручили булаву и заверили в поддержке на выполнение Указов Президента Украины. А он, в свою очередь, высказал мысль о том, что хочет видеть украинское казачество единым. Первая Великая Всеукраинская казацкая рада проводилась 4 июня 2005 года на о. Хортица, когда Тризна совпала с 230-й годовщиной ликвидации Екатериной ІІ Запорожской Сечи. На этой казацкой раде казацкая старшина вручила Президенту Ющенко В.А. универсалы об избрании его Гетманом Украины, а премьер-министра Тимошенко Ю.В. – берегиней Украины. Указом Президент объединил все казацкие формирования в единое Украинское казацкое войско. Гетман подчеркнул, что духовное возрождение нации – это знание и возможность способствовать исторической правде о казацкой державе. Без знания прошлого своего народа, почестей героев прошлых поколений невозможно построить достойного будущего. Виктор Ющенко огласил, что власть обязана с уважением принимать казацкое движение, которое должно быть духом государственной политики в строительстве свободной, независимой и могучей Украины. 17 марта 2008 года на Второй Всеукраинской Великой казацкой раде по инициативе Президента Украины с руководителями 36 Международных и Всеукраинских общественных казацких организаций обсуждался вопрос законодательного обеспечения и дальнейшего развития украинского казачества. В настоящее время в Верховной Раде находится на рассмотрении проект Закона Украины «Про засади відновлення та розвитку українського козацтва, козацькі організації та їх об’єднання». Фактически этот закон станет современной казацкой Конституцией. 2009 – год юбилейных казацких событий: - Украинское казачество и, особенно, все шесть столиц Гетманщины (1648-1764) , в том числе общественные казацкие организации Приазовья, широко отмечали 360-летие создания Украинской казацкой державы. - Активное участие казаки приняли в праздновании 300-летия Полтавской битвы (июнь-июль 2009 г.). Патриотически настроенные люди развернули на поле битвы наибольший в мире флаг Украины – размером 45 на 30 метров. По их замыслу, это символизировало осуществление стремления гетмана Ивана Мазепы к независимости Украины. - На Сумщине в июне 2009 года украинское казачество провело культурно-художественную акцию «Рушник козацької слави», посвященную 350-ой годовщине победы украинских казаков в битве под Конотопом, которая состоялась 28-29 июня 1659 года под командованием гетмана Ивана Выговского. - 360-ая годовщина победы украинского казачества под Зборовом на Тернопольщине отмечалась 15-16 августа 2009 года в рамках проекта реконструкции битв по местам боевой славы Богдана Хмельницкого. Только в народном вече «Боже великий, нам Украину храни» участвовало около трех тысяч человек. Кроме местных почитателей казацкой славы, к акции приобщились гости со всех регионов страны, а также из Польши и Белоруссии. Посмотреть действо и почтить память павших в бою пришло также местное население. Именно в этом месте много десятилетий тому назад закладывались надежные основы нашего государства. - 22 августа Президент Виктор Ющенко торжественно от¬крыл в Батурине отреставриро¬ванный дворец гетмана Кирил¬ла Разумовского, а 17 октября 2009 года – историко-архитектурный комплекс «Резиденция Богдана Хмельницкого» Национального историко-культурного заповедника «Чигирин». Глава государства оценил это как событие, через которое нация узнает свою историю, и гетманские столицы станут центром украинского духа, символом казацкой славы. Почти через 300 лет историк и государственный деятель Михаил Грушевский сделал вывод: «От Хмельниччины ведет своё начало новая украинская жизнь». Эти события свидетельствуют о том, что «позитив есть, - и как подчеркивает Председатель Верховной Рады Владимир Литвин, - он состоит в том, что Украина как государство состоялась. Вопреки всем прогнозам, вопреки всем внушениям, вопреки всем разглагольствованиям, что Украина и украинский народ не в состоянии быть государством и державосозидательной нацией». Таким образом, мы можем сказать, что на рубеже ХХ и ХХI веков украинский народ, отмечая День Независимости, юбилейные даты казацкой истории, был свидетелем возрождения государства Украина (после Киевской Руси – 882-1240 гг., Галицко-Волынского княжества -1199-1340 гг., Казацкой державы – Гетманщины – гетманское государство Б. Хмельницкого «Войско Запорожское» - 1648-1764 гг.), Украинской народной республики – (1917-1920 гг.) и возрождения украинского казачества в 1991-2010 гг. Не обошел этот процесс и Приазовье Донбасса, лежащее на крайнем юго-востоке страны. Да оно и понятно – Мариуполь стоит там, где стояла крепость Домаха, а с 1734 г. по 1775 г. находилась Кальмиусская паланка (округ) с центром Кальмиус – одна из восьми административно-территориальных единиц «Новой Запорожской Сечи» . Через два века (1775-1991 гг.) украинское казачество начало возрождаться в новом казачестве – носителе национальной идеи независимой Украины! И на этой стадии существования многие казачьи организации ждут сегодня своего реального объединения в единое украинское казачество. В Приазовье, как и по всей Украине, возрождение казачества происходит сложно, в борьбе различных противоречивых сил. Создавались и распадались их организации неоднократно в течение 20 лет (1991-2010 гг.). У зачинателей возрождения казачества были разные подходы в решении этой проблемы, что порождало разногласия и противоречия, борьбу за руководство движением. Вполне понятно, что казачество не могло возрождаться в прежнем виде. Нужно было определить такие стороны казачьего образа жизни, которые соответствовали бы условиям современного общества. Несмотря на все разговоры о том, что Донбасс – «просоветский» регион Украины, здесь не забывали своего казацкого прошлого. Впервые в Мариуполе казаки заявили о себе в 1991-1992 гг. Инициативу возрождения украинского казачества в городе взял на себя учитель рисования школы № 60 Захаров Владимир Михайлович – казак по роду. В 1993 г. Захаров В.М. и Кривохижа В.М. (зам. главного редактора газеты «Приазовский рабочий») зарегистрировали первый Мариупольский курень Кальмиусской паланки в Мариупольском городском совете народных депутатов. В него входили до 50-ти казаков. В 1996 г. Мариупольский и Донецкий курени на территории Кальмиусской паланки создали Азовское казачье Войско украинского казачества. Оно было зарегистрировано в Донецке. И возглавляет его по настоящее время генерал-хорунжий Задунайский Вадим Дмитриевич. В дальнейшем Мариупольский курень переходит во Всеукраинскую общественную организацию «Казацкое Войско Запорожское Украины», созданное в 1996 г., а от него отделяются уже другие направления украинского казачества. Во второй половине 90-х годов казачье движение в Приазовье не имело четкого направления. Его социальная основа не была определенной. Казачество не имело никакой материальной базы, никакой материальной поддержки. Это был период, когда шел поток форм, методов и направлений деятельности. Следует отметить, что формирование казачьего движения шло двумя путями: снизу и сверху. Движению снизу важную роль в возрождении казачества в Приазовье, в выборе форм и методов работы сыграло формирование «Кальмиусской паланки Украинского казачества в Донецкой области». У ее истоков стояли генерал-хорунжий Задунайский В.Д. и есаул Билый Д.Д. Она была создана решением Гетмана Украинского казачества, Генеральной Канцелярии и зарегистрирована в Донецком горсовете и в управлении юстиции в 1993 г. В Кальмиусской паланке формировались украинские казацкие общественные организации разных направлений. 10 января 1999 г. на внеочередном собрании казацких общин г. Донецка было принято решение учредить Союз Казаков Донбасса (СКД) «Вільність» Войска Запорожского. Юридическая регистрация Устава СКД «Вільність» состоялась 2 февраля 1999 г. в Донецкой областной администрации. Многое сделано за 10 лет под руководством атаманов СКД «Вільність» Архангелиди Геннадия Григорьевича, Пруцких Анатолия Григорьевича. Не всё из запланированного у них получалось, но важно то, что СКД «Вільність» работает и развивается. И продолжает их дело новый, четвертый атаман СКД «Вільність» полковник Безручко Анатолий Васильевич. Сегодня в состав СКД «Вільність» входят: Мариупольский казачий полк им. Ивана Сулимы под руководством (с 2001 по 2008 г. атамана Безручко А.В.) есаула Петра Николаевича Жданова и три куреня: - Каменно-Могильский, под руководством (с 22 декабря 2000 г. по декабрь 2008 г. В.А. Сиренко) атамана В.К. Савченко; - Кальмиусский (зарегистрирован исполкомом Мариупольского горсовета под № 603-259-03 третьего марта 2008 г.) под руководством атамана, есаула И.А. Мазуренко; - Володарский (зарегистрирован 23 июля 2009 г. исполкомом Володарского поссовета) под руководством войскового старшины В.М. Пугача. Прошло более 10 лет со дня создания СКД «Вільність» Войска Запорожского. Если бы сегодня все зарегистрированные общественные организации казаков всех направлений, сделали хотя бы 50% того, что сделал СКД «Вільність» Войска Запорожского за 10 лет, то наше общество стало бы богаче духовно, чем сегодня. Все началось с создания Свято-Иверской Православной общины, Донецкой епархии, УИЦ Московского патриархата под председательством Г. Архангелиди (зарегистрирована 16.04.1997 года). Только такая связь православной общины православного казачества смогла сделать то, что многим сегодня не по силам. Хотелось бы напомнить атаманам всех рангов и уровней, что без духовного стержня православной христианской Веры или фундамента, называйте это как угодно, Вы не достигнете успешного решения своих целей. Не воспитывая в себе и в вашем обществе духовности и морали, не занимаясь меценатством в развитии своей организации, вы не сможете решать свои задачи. В мае 1997 года по велению высших духовных сил председатель Свято-Иверской православной общины Г. Архангелиди организовал установку и освящение поклонного деревянного креста и проведение панихиды на месте битвы русских дружин с татаро-монгольскими завоевателями в 1223 году, которая вошла в историю, как битва на Калке. На этой тризне руководство Свято-Иверской общины и генеральная старшина Войска Запорожского Донецкой и Запорожской области дали слово (всенародно), что через год на месте деревянного креста установят каменный Поклонный крест на века. Создаются курени в городе Снежное и в селе Назаровка Володарского района Донецкой области. Трудоустраивается казачество на вновь созданных рабочих местах, все это деятельность СКД "Вільність". Накануне православного праздника Дня Святой Троицы" (29.05.1998 г.) в заповеднике «Каменные Могилы» казаками СКД "Вільність" и казаками заповедника «Каменные Могилы» деревянный крест был заменен на гранитный Поклонный крест. На Покровской Раде Союза казаков Донбасса в 1999 году было принято решение о ходатайстве перед администрациями района и Донецкой области на получение благословения у Архиепископа Донецкого и Мариупольского Иллариона на строительство на территории заповедника «Каменные Могилы» часовни Преподобного Ильи Муромца - Небесного покровителя всего казачества. После оформления всех необходимых документов строительство часовни было завершено в 2000 г. В 2009 г. на территории заповедника «Каменные могилы» (с 1998 г., в последнюю субботу мая, ежегодно проводится фестиваль «Легенда степу», приуроченный к годовщине битвы на Калке 31 мая 1223 г.) украинским казачеством и госрайадминистрациями Володарского района Донецкой области и Розовского района Запорожской области был проведен фестиваль, посвященный 10-летию Союза Казаков Донбасса «Вільність» Войска Запорожского. Участниками фестиваля стали свыше 3,5 тыс. человек. Начало торжествам положил молебен у часовни Ильи Муромца на территории усадьбы. Казаки отслужили его по погибшим русичам, посвятили молодых парней из Мариуполя, Володарского и Новокрасновки в казаки. У Поклонного Креста войсковой священник отец Андрей и три священника близлежащих приходов отслужили панихиду. А затем все переместились на поляну у озера – здесь начался фестиваль «Легенды степу» (Мариупольское телевидение МТВ 4 и 5 июля 2009 г. показывало в течение 10 минут), в котором приняли участие 27 фольклорных коллективов. Зрители особо отметили ансамбли «Берегиня» Мариупольского полка Войска Запорожского и «Росинка» Ясиноватского района. Таким образом, мы можем констатировать, что Союз казаков Донбасса «Вільність» вносит достойный вклад в возрождение и становление украинского казачества в единстве с православной христианской верой. На VIII съезде Всеукраинского товарищества «Просвіта» им. Т.Г. Шевченко (19 июня 2009 г.) в докладе председателя этой общественной организации Павла Мовчана был поставлен вопрос: «Якою повинна бути Україна в ХХІ віці, з Богом чи без Бога?, - і він на це питання відповів, - З Богом – це найважливіший постулат. І жити з Богом неймовірно тяжче, аніж без нього, коли все дозволено, коли нехтують усім святим: родом, мовою, історією…» То, что украинский народ живет с Богом, подтвердил 10-дневный визит Святейшего Патриарха Кирилла в Украину (27 июля – 5 августа 2009 г.). За всю тысячелетнюю историю Русской Православной Церкви Патриарх впервые ступил на землю Донбасса 29-31 июля 2009 г. Украинские казаки Приазовья подтвердили, что они живут и действуют, как и их предки, в единстве и с православной христианской верой и помолились со Святейшим Патриархом Кириллом в храмах Донбасса за процветание нашего независимого соборного Отечества. Первосвященник благословил украинский народ и поблагодарил за религиозное мужество, верность Христу и бережное хранение в своих сердцах горящих свечей православной веры. А главное, не только выступления и проповеди Патриарха, сколько реакция на них нашего народа показала, что мы присутствуем в начале процесса осмысления своей культурной и цивилизационной идентичности. Все граждане Украины вспомнили об общих истоках, о Киевской Руси, как о колыбели нашей общей культуры и цивилизации, об общих человеческих ценностях. Казаки Приазовья помогли милиции в поддержании общественного порядка при богослужении Патриарха Кирилла в Свято-Преображенском соборе Донецка, в Свято-Успенской Святогорской Лавре и при освящении собора Николо-Васильевского монастыря (с. Никольское, Донецкой области). В интервью, взятом у патриарха Кирилла на сайте УПЦ «Украина православная», он констатировал, что «за 20 лет «дикого капитализма» и пропаганды потребительского отношения к жизни не удалось поколебать тысячелетние нравственные устои нашего народа…» Своим трудом и делами казаки доказали верность традициям запорожского казачества. В прилегающих к Мариуполю районах также созданы подразделения Войска Запорожского. Так, в Першотравневом районе в середине 90-х годов был создан отдельный казачий полк им. Гетмана Украины И.Г. Мазепы. В Волновахском районе создан отдельный казацкий полк. Кроме полков, в Приазовье были созданы в 90-е годы два куреня: Приазовский курень Донецкой области (Исаченко Дмитрий Георгиевич) и Приморский курень украинского казачества Кальмиусской паланки (Чебанов Виктор Борисович), но в начале ХХІ столетия они вошли в другие казацкие формирования. Непосредственно в школах города и приазовских районах созданы украинские казацкие школы и кружки. В Тельмановском районе в 2001 г. создан Отдельный приграничный полк украинского казачества им. Петра Сагайдачного (атаман генерал-хорунжий Сергей Федорович Чернявский), а в Тельмановской ООШ создано школьное товарищество «Молодая Сечь». Таким образом, мы можем констатировать, что в 90-е годы в Кальмиусской паланке возрождалось украинское казачество и снизу, и сверху, но мы также должны сказать, что уже в середине 90-х годов начинается раскол и распад подразделений украинских казаков и на их базе сверху создаются, в 2002-2008 гг. общественные казацкие организации других направлений, а именно: - в 2002 г. – Отдельный южный Приазовский округ УРК во главе с генерал-полковником УРК В.Е. Муравьевым; - в 2007 г. – Мариупольский полк «Казацкой территориальной обороны» во главе с генерал-майором казачества А.М. Зозулей; - в 2008 г. – Новоазовский полк «Международного Союза Казацких Войск Украины и зарубежья» (МСКВУЗ) во главе с генерал-майором казачества Н.В. Гладким; К середине 90-х годов Кальмиусская паланка охватывает всю территорию Донецкой области, которая поделена на 5 казачьих округов: Западный, Восточный, Центральный, Северный, Южный. В руководство Кальмиусской паланки в 1996 году вошел мариупольский инициативный казак, известный предприниматель, президент фирмы «Гер-Мар» Муравьев Владимир Егорович. Он был избран обозным паланки (заместителем атамана паланки по тылу). Владимир Егорович ознакомился с проблемами казачьего движения, получил некоторый опыт руководства этим движением и в 1998 году Рада Кальмиусской паланки приняла решение о создании Южного окружного Приазовского полка Украинского Казачества (приказ №28 от 30.01.1998 г.). Рада обратилась к казакам Мариуполя с просьбой влиться в Приазовский полк. Наказным атаманом был назначен казачий полковник Муравьев В.Е., который вскоре стал выборным атаманом полка. Полк был легализован в Мариупольском горисполкоме. С этого времени начался новый период в развитии Приазовского казачества. Были четко сформулированы основные направления деятельности полка, сформирована система управления, разработаны Программа и Устав Приазовского полка, избрана Рада и создана канцелярия полка. С 1999 по 2002 Южный окружной Приазовский полк был в составе Межобластной общественной организации «Азово-Черноморского казацкого войска». В 2002 г. инициативная группа в составе четырех человек, а именно: А.И. Шевченко – ректор государственного университета информатики и искусственного интеллекта, А.А. Богатыренко – депутат Верховной Рады Украины, В.П. Каленяк – бывший атаман Кальмиусской паланки украинского казачества и В.Е. Муравьев – атаман Мариупольского полка – решили выйти из Кальмиусской паланки и предложили казакам создать самостоятельную, более мобильную и дееспособную организацию. Это предложение было принято, и 08 июля 2002 г. под №1810 Министерство Юстиции Украины зарегистрировало Всеукраинскую общественную организацию «Украинское реестровое казачество» (УРК). Время подтвердило, что это был шаг к дальнейшему развитию и укреплению украинского казачества. По инициативе и принятых конкретных организационных мерах со стороны Владимира Егоровича Кальмиусская паланка в полном составе перешла в Украинское реестровое казачество (УРК) под руководством Гетмана УРК А.И. Шевченко. В этом же году все казаки Мариупольского полка Кальмиусской паланки вновь написали заявления о приеме их в УРК. В.Е. Муравьев в 2002 г. был избран атаманом Отдельного Южного Приазовского округа «Украинского Реестрового Казачества». Этот пример показывает, что атаман В.Е. Муравьев с 1996г. по 2002 г. прошел через три общественные казацкие организации: «Казацкое Войско Запорожское Украины» (1996-1999 гг.), «Азово-Черноморское казацкое войско» (1999-2002 гг.) и «Украинское реестровое казачество» (УРК – с 2002 г.). Аналогичное положение было и у других лидеров казачества. 6 октября 2002 года на заседании окружной рады атаманов региональной организации УРК было создано 11 полков, из них остались Новоазовский, Приморский, Приазовский, Азовский и Мариупольский полки и появились еще три новые казацкие общественные организации. И решающую роль в их становлении сыграли атаман Приазовского округа УРК В.Е. Муравьев и начальники штаба Кравченко А.А., а с 2004 г. А.И. Затолокин. Особенность нашего региона на сегодняшний день состоит в том, что Украинское Реестровое Казачество это самая активная, пользующаяся авторитетом среди населения Приазовья и местной власти, самая крупная общественная казацкая организация, насчитывающая в своих рядах более 3-х тысяч казаков-реестровцев. Одним из главных направлений деятельности казачества руководство Приазовского округа считает развитие хозяйственной инициативы казаков, создание и поддержка фермерских хозяйств, предприятий, торговых точек, рабочих мест для казаков и их семей, поднятие их жизненного уровня. Сама жизнь диктует необходимость соединения казачьего движения и бизнеса. Атаман южного Приазовского округа Муравьев В.Е. – убежденный сторонник этого направления жизненной деятельности казачества. Он сам создал в свое время откормочное хозяйство «Азов Агро», потом ЗАО СП «Гер-Мар» по изготовлению мясопродуктов. Вокруг них образовались фирмы «Азовочка», «ДСД». Была создана сеть магазинов «Талаковские колбасы». При самом активном участии В.Е. Муравьева в Новоазовском районе был создан Новоазовский полк УРК во главе с директором крестьянского фермерского хозяйства «Азовочка» И.Н. Грицаем. В Волновахском районе создана дивизия имени Петра Калнышевского, в сотав которой вошли три полка. В каждом селе создана казацкая сотня. Атаман С.А. Иващенко превратил Волновахский район в казацкий край. Все они занимаются хозяйственной деятельностью. Приазовский округ не остается в стороне от социальной сферы тех населенных пунктов, где расположены предприятия или хозяйства казаков. Предприятие «Гер-Мар» находится в поселке Талаковка под Мариуполем. К предприятию проложена хорошая дорога, там, где была свалка, разбит парк. В Талаковке каждое массовое мероприятие, праздники не обходятся без активного участия и помощи казаков. Социальной сфере большое внимание уделяют атаманы Грицай М.Н., Вашура С.А., Иващенко С.А., Олейник В.В., Обуховский Н.Г., Чебанов В.Б., Янковский Г.М. и другие. Важным и в то же время сложным остается для Приазовского казачьего округа, как по всей видимости, и для всего украинского казачества, вопрос о социальной базе, о кадровом составе своих рядов. На современном этапе в казачество вошли предприниматели, госслужащие, фермеры, интеллигенция, работники казацких предприятий и хозяйств, бывшие военнослужащие. В настоящее время работа по приему в казачество продолжается. С 2005 года в городской и сельской местности активизировался процесс вступления в казаки учащихся средних школ. В этом плане достигнуты определенные успехи в Мариуполе, Тельмановском и Волновахском районах. Существенным в Приазовье и, наверное, по всей Украине является вопрос о национальном составе украинского казачества. «Казаки – это воины, воины духа, сильные личности, соль земли украинской, говорит генерал-полковник Всеукраинского казацкого войска А.А. Кравченко, - и тот, кто разделяет наши идеи, может влиться в казачьи ряды». При активном участии А.А. Кравченко и В.А. Кнышенко в Першотравневом районе создана греческая казацкая дивизия УРК во главе с атаманом-генералом казачества В.И.Якименко, а 19 сентября 2009 г. в с. Урзуф в торжественной обстановке в День села состоялась презентация первого полка греческой дивизии. В Приазовском регионе работают украинцы, русские, греки, грузины, поляки, немцы… Казацкое движение может быть только интернациональным – такова позиция казаков Приазовского региона. В Приазовье, благодаря спонсорской поддержке казаков-предпринимателей, проводятся практически все массовые казацкие мероприятия области, районов, сел, города, и, особенно, в средних школах. Например, была оказана спонсорская помощь в строительстве православной церкви в поселке Талаковка, установлении памятных знаков в Мариуполе запорожским казакам (2005 г.) и в селе Стародубовка Першотравневого района Азовскому казачьему Войску (2009 г.), в селе Самойлово Новоазовского района памятника воинам 4-го казачьего кавалерийского корпуса – участникам освобождения района… Все три мои книги о казачестве изданы только благодаря благотворительности казаков. Важной особенностью нашего региона является создание в Мариуполе в 2005 г., для проведения национально-патриотического воспитания и оказания практической юридической помощи казацким организациям Украинского Реестрового Казачества, Института Советников Гетмана УРК во главе с директором, генерал-полковником УРК Г.А.Конышевым. Необходимо выделить еще одну, очень важную особенность нашего региона, это то, что 57 общественных казацких организаций, в т.ч. 35 зарегистрированных в местных органах власти Приазовья Донбасса 23 февраля 2010 года в г. Мариуполе создали Координационный Совет Южного Приазовского округа УРК. Союза казаков Донбасса (СКД) «Вільність» Войска Запорожского и Донского казачества Ново-Николаевского Юрта для координации совместных действий в Приазовском регионе (см. приложение – список общественных казацких организаций). В г. Новоазовске создано пять общественных казацких организаций разных направлений украинского и донского казачества, которое объединено в Ново-Николаевский Юрт. Радует тот факт, что украинская казацкая нация пробуждается и подтверждением этому является то, что наши земляки – казаки ищут материалы о казачестве в архивах, воспоминаниях старожилов и восстанавливают свой казацкий родовид до десятого поколения. Среди них: А.В.Безручко, Б.Т. Быкадоров, В.С. Вердибоженко, Д.В.Еременко, В.М.Пугач. А многие ли у нас могут похвастаться тем, что знают историю своего рода? Безусловно, нет. И не потому, что люди этого не хотели или были безотцовщиной. Они просто боялись знать. Дальше второго-третьего поколения не шли, ведь кого-то из родни раскулачили, кто-то был объявлен врагом народа, а кто-то стоял не на той стороне баррикады. Родители, опекая детей, попросту не рассказывали им о своем прошлом, а дети, заставшие прадедов, получили от них поверхностные осторожные воспоминания. В результате этого мы имеем разрыв поколений, мы, в определенной степени, потеряны. Я говорю и о поколении, которое сам представляю. Только теперь мы начинаем искать воспоминания, сожалеть о том, что не расспросили, что нам не рассказали. «Я стою на том, - заявил академик НАН Украины, Председатель Верховной Рады В.М.Литвин, - что нам нужно написать не просто историю Украины, а историю украинского народа» . Большую работу по восстановлению генеалогического древа казаков проводит краеведческий музей пгт. Володарское – директор Апостолова Полина Николаевна. домашний музей в г. Новоазовске. Значительную роль в пропаганде генеалогического древа казаков играют газеты «Заря Приазовья» Володарского района и «Казацкий вестник» Ново-Николаевской станицы (г. Новоазовск). С большим нетерпением казаки Приазовья ждут каждый номер газеты «Україна козацька» УРК. В нашем регионе и за его пределами пользуются большим уважением казаки по крови и духу Михаил Михайлович Дергаусов и Леонид Николаевич Минаев. В Приазовском регионе происходит дух оздоровления казацкой нации (свидетельством этому является активизация казацкого движения в первом десятилетии ХХІ столетия): идет молодежь в казачество, восстанавливается история казацкого родовида, устанавливаются памятники казакам и их именами называют улицы, появились первые казацкие музеи, объединения декоративно-прикладного искусства украинского народа и казацкие средства информации – газеты общественных объединений. Таковы, в целом, палитра возрождения и становления общественных организаций украинского казачества в Приазовье в конце ХХ и в начале ХХІ веков. Все собранные факты с присущими им особенностями свидетельствуют об эволюционном и естественном процессе возрождения казачества в Приазовском регионе и в целом в Украине. Напрашивается вывод о том, что в Приазовском регионе в течение двадцати лет (1991-2010 гг.) завершился процесс возрождения украинского казачества и начался период его становления их общественных организаций. Благодаря инициативным личностям Приазовья, таким как Анатолий Безручко, Григорий Гонтарь, Владимир Захаров, Аллий Затолокин, Александр Исаев, Сергей Иващенко, Иван Коломейко, Владимир Кнышенко, Александр Кравченко, Владимир Муравьев, Сергей Чернявский, Василий Якименко и другим, регион превращается в казацкий край. Некоторых (одних из первых организаторов возрождения украинского казачества в г. Мариуполе), к сожалению, уже нет среди нас. Это первый начальник штаба Мариупольского полка Запорожского казачества Павел Павликов, начальник штаба Украинского казачества Николай Чурилов, атаман первого есаульского куреня Вадим Зайцев, атаман Приазовского полка Александр Гипоть, атаман районного казацкого товарищества «Отдельного казацкого полка имени гетмана И.С.Мазепы» Игорь Циммерман, а также донских казаков: Александр Бессаров, Александр Иванов, Дмитрий Кузнецов, Виктор Руковичкин, Александр Черкашин, Василий Шаповалов. Мы безмерно благодарны им за первые шаги в восстановлении казачества в Приазовском регионе, их имена навсегда останутся в наших сердцах. Из вышеизложенного материала видно, что казачество в Донецком Приазовье возрождалось сложно (объединения создавались, распадались, переходили из одной общественной казацкой организации в другую), но постепенно, с трудом, становилось все более организованной силой и уже имеет определенные достижения в разных сферах общественной жизни. Казаки Приазовского региона, во-первых, решают задачу национально-патриотического воспитания молодежи, в особенности школьников. В школах создаются казацкие организации, а при храмах открываются Воскресные школы для детей и взрослых. Атаманы Приазовского региона уверены, что только православие в условиях нынешнего морального надлома людей и общественного упадка может связать воедино мораль, духовность и патриотизм, именно поэтому приём в казаки и казачата, а также все казацкие мероприятия проводятся совместно с церковью. Во-вторых, казаки участвуют в охране объектов всех форм собственности, совместно с милицией несут патрульную службу по поддержанию общественного порядка в Приазовском регионе. В-третьих, казаки-предприниматели участвуют в благотворительной и меценатской деятельности. В-четвертых, возрождается самосознание украинского народа. Отцы советуют своим сыновьям пополнять ряды казачества, изучать и брать на вооружение казацкие традиции и обычаи и руководствоваться ими в своей жизни. Как упоминалось выше – восстанавливать свой казацкий родовид. В-пятых, казачество занято созидательным трудом: строит, обрабатывает землю, производит продукцию, ведет торговлю и т.д. Таким образом, казачество в Приазовье проявило себя как влиятельная общественная сила, оно руководствуется выверенной, научно обоснованной программой деятельности, позитивных результатов в экономической, духовной сферах, военно-спортивных акциях, стало известно меценатской и благотворительной деятельностью. Выявились общественные силы, на которые необходимо делать ставку в казацком движении. Обозначились проблемы, недостатки в деятельности казачества. Всё это свидетельствует о том, что казацкое движение становится все больше жизнеспособным, имеет перспективы дальнейшего развития. Вместе с тем в развитии казачьего движения Приазовья, как и всей Украины, есть немало недостатков, существенных проблем. Прежде всего необходимо провести переаттестацию казацких организаций, и вместо 36 Международных и Всеукраинских казацких организаций создать единую казацкую организацию Украины и ввести единую казацкую форму. Еще до конца не решена проблема воспитания молодежи . Важная проблема казачества – это единство казацкой старшины и священнослужителей в объединении общих усилий казачества и церкви в духовном и моральном воспитании украинцев. У нас оставалась проблема духовного вакуума, который образовался за годы независимости Украины и ничем не заполнялся. Тем более в Приазовье, на Востоке Украины – в отличие от Запада страны –не сохранились старинные обычаи, традиции, культуры. Вывод. Деятельность общественных казацких организаций Приазовья Донбасса подтверждает, что Украина была и остаётся казацкой державой. Этот вывод подтверждает проект Закона Украины, где во вступительной части подчеркивается: «Після здобуття Україною незалежності козацький рух охопив широкі кола громадян». УДК 930.85 ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Тришньовський А.М., - доцент, завідувач кафедри загальноакадемічних дисциплін, Діков В.В. студент 5-го курсу, спеціальність «Практична психологія» Тришньовська О.А. студентка 5 курсу, спеціальність «Управління персоналом і економіка праці» Актуальність даної теми в тому, що, незважаючи на скрутні часи інтерес до історії та перспектив історичного розвитку нашої держави у патріотично налаштованої частини суспільства росте [1,2]. Українська історична наука кінця ХХ - початку ХХІ ст., попри відому матеріальну скруту й певну девальвацію суспільного престижу інтелектуальної праці, переживає часи бурхливого розвитку. Адже інтерес суспільства до питань: хто ми, звідкіля йдуть наші історичні корені, яку роль відіграли українці у загальноєвропейському історичному розвитку, а відтак і якими є наші перспективи в оновленій європейській сім'ї? - у часи пошуку нацією власної ідентичності і напряму власного цивілізаційного поступу не вщухає, а отже і спонукає дослідників до нових пошуків і нових історіографічних відкриттів. Важливим у процесі динамічної модернізації уявлень про історичне минуле нашої країни є також і можливість для вітчизняних дослідників безперешкодно долучитися до теоретичних надбань світової історичної науки. Внаслідок цього щороку у світ виходять чи то більшими, чи меншими накладами сотні й тисячі нових історичних праць, що суттєво доповнюють, а часом і принципово видозмінюють історіографічний образ України. Здебільшого шлях інноваційних розробок до студентської аудиторії чи масового читача є довготривалим. Але у випадку з українським суспільством, упродовж десятиліть і століть позбавленим вільного доступу до неспотвореного історичного образу рідної країни, життєво необхідно в добу побудови нової, незалежної і демократичної України прагнути якомога швидше впроваджувати новітні теоретичні й практичні розробки історичної науки в сучасний освітній процес. Вже сама собою та обставина, що нинішня спроба витворити Українську державу реалізується найтриваліше, вагомо свідчить на користь осмислення сучасності нашого буття. Тим більше що п’ятнадцять років незалежності, вже піддаються методам та інструментарієві історичної науки, їх цілком законно можна трактувати як «історію». На користь такої постановки питання і той факт, що ми живемо в час, коли розширюється сфера перемін, коли суспільний поступ істотно пришвидшується, а відтак — розвиток подій ущільнюється, інколи вони стають історією, ще не відбувшись. До того ж вони характеризуються хаотичністю, і, відповідно, ускладнюється можливість визначення суспільних «правил гри». Очевидність твердження, що сучасна Україна таки стала державою, принаймні в інституційному вимірі, не «закрила» дискусій на ці теми. Правда, дискусій, за великим рахунком, немає. Наші реакції, і насамперед політичні, на відповідні «наукові закиди» з цього приводу, швидше, нагадують рефлекторне реагування на образи. Постановку й осмислення «українського питання» далі не слід розглядати звужено по лінії «Україна—Росія». «Закрити» цю тему, принаймні для українського суспільства, можна лише давши аргументовану, з урахуванням усього історичного досвіду, із залученням усього аналітичного інструментарію, включно із соціальним богослов’ям та політичною теологією, відповідь на ключове, доленосне запитання: чи можлива Україна як держава? Якщо Україна може і повинна бути державою, тоді й правомірно говорити про її перспективи, про історичну відповідальність за її долю. Такий підхід, на нашу думку, має поєднуватися з дослідженням того, чого людству коштує розпад імперій, включно з радянською. Італійський письменник і семіотик Умберто Еко вважає, що «це настільки широкий сюжет, що ніхто, на жаль, наразі ще не ризикнув його висвітлити. Але така книжка могла б закласти основи для розуміння сучасного світу. Балканські країни, наприклад, продовжують відчувати наслідки кінця Римської імперії. А Близький Схід досі переживає розпад Оттоманської. Мине не одне десятиліття, доки нарешті не згладяться всі негативні наслідки краху радянської системи. ... Після удару, що провокує розпад, — стверджує він, — нерідко минають сторіччя, перш ніж стабілізуються національні «тектонічні плити» і вщухнуть ударні хвилі»[3]. Цілком очевидно, що Україна відбулася як держава поки що лише в інституційному оформленні. Питання в іншому — яким є і яким має бути сутнісне наповнення — у внутрішньому і зовнішньому вимірах — української державності. І з цього приводу ми досить добре знаємо, що знаємо недостатньо. Вже навіть тому, що державний суверенітет все ще переважно розглядається й оцінюється за традиційними вимірами, характерними для середини ХХ століття, у відриві від світових глобалізаційних процесів, які істотно змінюють порогові критерії державності та незалежності. Для українського політикуму все було більш-менш зрозуміло, коли стояло й вирішувалося завдання формування інститутів влади і держави. Не маючи іншого досвіду, утворювали їх фактично за радянськими зразками. Решта, що робилося попередніх 18 років, — це суміш власних імпровізацій і закордонних рекомендацій та досвіду, які переносилися й насаджувалися на український ґрунт. У нас не було і немає власної політики. Відтак, в Україні сформовано устрій, який можна класифікувати як бюрократичний. Держава виступає головним економічним суб’єктом, що діє в інтересах політичного і бюрократичного прошарку, а не народу. Цей клас утвердив свою владу за рахунок того, що правовим шляхом експропріював загальнонародну власність і обернув її на свою користь. Маємо підстави говорити про парадоксальне, алогічне явище українського сьогодення — законність без справедливості, яке, у свою чергу, ототожнюється з періодом беззаконня. Послуговуючись визначенням російського вченого К.Ремчукова, можна констатувати, що і у нас «настала епоха публічної апології нерівності як джерела розвитку». Відповідно, справа державного будівництва зосереджена, по суті, в руках влади. Реально ж ідеться про утвердження політичної формації, при якій суспільство структурується по осі влади. Можлива ціна цього — борсання України у невизначеності, позаяк із державної практики вилучається смисловий стрижень, головна несуча конструкція Конституції — «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Щодо політичної системи, то вона скроєна нашвидкуруч і перекроєна внаслідок змін до Конституції майже за радянськими лекалами та під політичні моменти й розклади сил на той чи інший історичний момент, а не під потреби країни. Політична система зараз скидається на систему зразка 1990 року, з ослабленою і деморалізованою компартією, роль якої тепер відводиться главі держави. Хоча від початку незалежності інститут президентства виступав несучим блоком української конструкції, як КПРС — була несучою балкою усієї радянської конструкції. Загалом же, політична влада в Україні мислиться і відправляється як продовження права власності. Глава держави був у ній одночасно сувереном і власником. Можливо, саме тому у нас виявляється ревне, просто-таки несамовите прагнення підганяти, підлаштовувати країну під особу. Наприклад, у цьому переконують офіційні проекти законів про Кабінет міністрів, у яких звужуються конституційні повноваження законодавчої влади і «підправляються» очевидні конституційні приписи. А під псевдонімами «президентського» і «парламентського» типів правління проглядаються орієнтації українського політикуму на дві владні схеми. Президентська — традиційно владоцентрична. Парламентська — утвердження, хоча й у перспективі, демократії та громадянського суспільства. Україна на деяких напрямах безперечно і всупереч усьому трансформується. Ще ніколи в її історії не було стільки прихильників свободи і права. Хочеться сподіватися, що свободу в Україні доведено до точки неповернення. Щоб не дати згаснути цьому обнадійливому явищу, потрібні різнобічні зусилля, у тому числі й науковців, для з’єднання, сполучення держави і свободи на основі таких формул: — право — це імператив часу, свобода — його веління; — чим сильніша влада, тим сильнішою має бути її судова гілка. Актуальність цих вимог зумовлюється ще й тим, що сила права і право сили в Україні розходяться дедалі більше. У влади не вистачає часу на реформи, не вистачає часу на людей. Вона не може імплантувати себе в канву української історії. Вона пропонує політику, вже неприйнятну для суспільства, — і не в останню чергу через архаїчність цієї політики. Закрито, припинено предметні дискусії про шляхи розвитку України, що є ознакою слабкості влади. А як наголошував С.Котляревський у своїй праці «Власть и право. Проблема правового государства», яка побачила світ у Москві ще 1915 року, «слабкість влади є смертний гріх держави, який менш прощається його керівникам, ніж жорстокість та свавілля». Тим часом потрібно вийти на серйозну розмову про відповідність, адекватність державної політики потребам народу. Інакше його й далі донесхочу годуватимуть героїчним і трагічним минулим, пропущеним крізь призму чийогось власного світосприйняття, примушуватимуть виключно через нього дивитися на майбутнє і у цьому вчорашньому жити. Питання «проекту України на ХХI сторіччя» має першорядну вагу. І річ не лише в тому, що проблеми і рішення поверхового характеру в основному вже реалізовані. І навіть не в тому, що відсутність глибинного і об’ємного, концептуального бачення перспектив країни підміняється внутріполітичними і внутрівладними разбірками, загостренням протистояння на міжособистісних рівнях, поглибленням боротьби за владу заради влади, наслідки чого добре відомі з нашого ж історичного минулого. А відтак схоже, що українські політики не знають, що робити, і в такий спосіб шукають собі роботу. У кращому разі, намагаються відтворити стан індустріалізації, тоді як людство вже перебуває у постіндустріальних реаліях, або запропонувати відновлювальну чи наздоганяючу моделі розвитку, що однаково неприйнятні, оскільки консервуватимуть наше аутсайдерство. Не кажу вже про філософію, яку сповідують носії таких ідей. За великим рахунком, і це головне, слід усвідомити, що сьогодні майже вичерпано можливості й ресурси державного будівництва на базі домінуючих уявлень. Україна вкотре підійшла до історичної межі. Фактично починається повторення того, що було в переломні періоди українського державотворення. Тому варто предметно звернутися хоча б до уроків Української революції 1917—1920 років. Принаймні з огляду на її майбутній ювілей. Те, що відбувається в країні в останній період, у деяких виявах нагадує гальмування історичної ходи, виникнення історичної паузи. У стратегічному плані, це для нації може обернутися черговою поразкою. Особливо якщо враховувати ту обставину, що в нас уже відбувся психологічний розрив із минулим. Ми, по суті, живемо у своєрідному зачищеному просторі — у минуле вороття немає, майбутнє — невідоме, сьогодення — невиразне. Життєво важливо виробити цілісне уявлення — хто ми і де наше місце у світі. Виробити своє політичне і філософське обличчя, за яким нас вирізнятимуть. Усвідомити себе і починати будувати суверенну й цивілізовану державу. Не можна і далі жити напівправдою, співзвучною з бажаннями, втішатися перемогами, які межують із поразками. Адже ми — чи не єдина країна у світі, яка так ревно прагне святкувати свої трагедії. Складається небезпідставне враження: все, що робиться у країні, вказує на відсутність майбутнього. Люди, суспільство готові до ґрунтовної розмови, готові слухати й замислюватися над життям. Влада ж діє за старою моделлю — заспокоїти, втішити, переключити увагу на другорядне, примусити народ нескінченно перебувати «у майбутньому», тоді як вона активно живе «в сьогоденні». Не витримує критики насаджувана теза, покликана змікшувати негативне ставлення громадян до держави та легітимізувати в їхніх очах результати приватизації, — ніде й ніколи процес первісного нагромадження капіталу не мав прозорого й чесного характеру. Це справді так, але відбувався він у більшості країн сторіччя тому, коли прості люди переважно керувалися принципом: усе від Бога. При нинішньому рівні суспільної свідомості та інформованості знівелювати, приглушити їхнє невдоволення відсиланням до аналогій та попереднього досвіду не вдасться. Навіть якщо система періодично демонструватиме жертвоприношення у вигляді заміни президентів, урядів чи депутатського корпусу. При такому підході, окрім усього іншого, загострено даватиметься взнаки вада нашого національного характеру — на знакових історичних поворотах тотально руйнувати старе без створення нового, демонструвати ірраціоналізм, нетерплячку і зневіру, швидко відмовлятися від того, кому і чому кланялися вчора, впадати у крайнощі. За обставин, що складаються, критично важливо не підігрувати за звичкою владі, не прагнути беззастережно освячувати її рішення, не намагатися вишукувати наукове обґрунтування та облагородження тим чи іншим рішенням і подіям. Бо, видається, ніщо не розділяє народ так, як спільна позиція інтелігенції і влади. Скажімо, політичну кризу жовтня—грудня 2004 року, яка виникла у ході президентських виборів, науковцям нав’язали як революцію. Правда, тепер спостерігається прагнення замінити міф про «непорочність помаранчевої революції» на міф про «першорідність її гріха». Але як же тоді бути із загальноприйнятими родовими ознаками революції, з революцією 1991 року, і на якому етапі її перебуваємо тепер — чи вона закінчилася? І як тоді ставитися до визначення П.Сорокіна про наявність трьох типових фаз у повному життєвому циклі всіх великих революцій, виходячи з наших реалій? Взагалі-то, революції — це вияв варварської форми прогресу, і, хоч би якою «необхідною була революція, вона завжди належить до більш низької й наполовину тваринної епохи людства», — стверджував Жан Жорес у своїй багатотомній «Соціалістичній історії Французької революції». Щодо листопадово-грудневих українських подій 2004 року, то, для їх характеристики можна застосувати термін «рефолюція» англійського дослідника Тимоти Гардона Еш, оскільки, «по суті, реформи згори йшли у відповідь на тиск знизу, який ставив собі за мету революцію». А взагалі, розставити акценти у цьому питанні, на мою думку, допомагають оцінки й судження професора Техаського університету А. Купермана — відомого фахівця з міжнародних відносин. Цитую: США «проводять відкриту політику просування «демократії» у деяких авторитарних країнах, підтримуючи ті політичні партії, які хочуть змінити уряд. Це просування ідеї революції чи еволюції? Ні, це прагнення змінити режим.... Такі намагання мали успіх у Сербії, Грузії, Україні та Киргизстані. ... Ми не називаємо те, що у вас відбулося, революцією — це ваш термін. Він нам видається занадто об’ємним поняттям. Натомість використовуємо словосполучення «зміна режиму». Звертаю Вашу увагу, що те, що потім коїться в країнах після становлення так званої «демократії» на руку мілітаристським кругам США, які стоять у керма цієї агресивної країни. З огляду на історичні обставини та нинішні реалії, Україні вкрай потрібні компроміси для забезпечення політичної стабільності, усунення загрозливих для держави напруги і протистояння всередині влади. Окремої серйозної розмови, серйозного аналізу, відповідальних рекомендацій потребує проблема розколу України по різних лініях, яка, на лихо, замовчується. Є підстави говорити про особливість нашого державного будівництва — ухвалювати доленосні рішення через конфлікт. Конфлікт політиків, політичних сил, гілок влади. А також про своєрідні цикли для України, коли більш-менш мирне співіснування політикуму змінюється фазами протистояння. Водночас слід враховувати, що тривалість таких циклів зменшується, оскільки ущільнюються плин і темп розвитку подій та процесів. Таким чином, сьогодні і в майбутньому нам обов’язково необхідні компроміси. Проте для цього спочатку належить дати відповіді на запитання: як, з ким і для чого їх досягати? Для розв’язання конфліктів, утримання країни в робочому режимі — чи для збереження влади й перебування у ній за будь-яких умов? На наше переконання, це мають бути компроміси для розв’язання проблем, а не компроміси з принципами, компроміси у політичних позиціях, компроміси для розв’язування зіткнення інтересів без зради ідеалів та довіри людей. В сучасній українській історіографії формується традиція, згідно з якою, прагнення до розбудови власної незалежної, суверенної держави виступає чи не наскрізною домінантою існування українського суспільства, давайте разом також поставимо питання, екстраполюючи його на сьогодення: «як могло статися, що настільки єдиний у своєму прагненні народ не зміг втілити свою мрію в реальність»? Основну причину, очевидно, слід шукати в умовах та способах формування, а відтак — світогляді української політичної еліти, що, у свою чергу, відбивається на її діях. Тоді й тепер вона не є єдиним солідарним потоком, по-різному бачить Україну як державу та її місце у світі, не спроможна працювати на рівні прийняття стратегічних рішень та відповідальності за них. Тому, швидше за все, сьогодні треба говорити не про політичну еліту, а про номенклатурну еліту чи про правлячі політичні групи, які ніяк не можуть позбутися ознак периферійності. Не сприяє виведенню на політичну арену політиків нового покоління нинішня виборча система, яка, у свою чергу, і відповідним чином впливає на систему партійну. Українські партії втратили реальне представництво інтересів населення, що призводить до його громадянської деморалізації, відчуття власного безсилля, зневіри. На прикладі парламентських партій проглядається тенденція перетворення цього інституту у високорентабельний бізнес, що вирішує проблеми не простих людей, суспільства, а проблеми спонсорів, котрі дають гроші. Багато говорячи про корупцію, вони живуть на спонсорські кошти тих кіл, боротьбу з якими декларують. Традиційно в Україні влада асоціюється з державою. Ставлення до неї і є ставленням до держави. Звідси авторитет України як держави в очах її громадян. Знову ж таки, слід визнати, що влада, насамперед в особі її керівників, не дотягує до державних потреб. Хоча, згадаймо, всі вони подавали надії, а згодом виявлялося, що, крім подавати надії, більше нічого корисного зробити не могли. Їх колективному портретові притаманні такі риси: невміння враховувати й артикулювати суспільні настрої, підбір кадрів за принципом особистої лояльності та кумівства, надмірна схильність до нав’язування своєї позиції, відсутність чіткої концепції реформ, системних знань, недостатня теоретична підготовка для здійснення перемін такого масштабу і пов’язана з цим постійна непослідовність у рішеннях та діях. Не маючи осмисленого уявлення, що робити, не знаючи, чим наповнити державну незалежність, влада, свідомо чи несвідомо, реалізувала те, чого від неї хотіли інші. Великою мірою через це втрачено шанс забезпечити прорив України: часто надто швидко здавалися позиції. Як наслідок: українське колесо пробуксовує в історичному багні. Окремо і загострено належить говорити про дедалі більшу небезпеку для країни вітчизняної концепції «команди» у владі. Належність до команди президента чи прем’єра, меншою мірою — керівника парламенту, коли особиста відданість, а не професійні й ділові риси, відіграє першорядне значення, є неодмінною передумовою доступу до державних посад. Посередні люди, збиваючись у політичні «зграї», починають подавати себе за тих, хто є справжнім патріотом, знає, що потрібно країні, і починають нав’язувати це «потрібне» країні. Принцип команди дозволяє не лише забезпечити тотальний контроль над державними ресурсами і можливостями, а й витворювати своєрідну групову етику, яка «накидається» на все суспільство. Влада, врешті-решт, позбавляється будь-якого контролю і може коригувати лінію поведінки та політику лише сама, відповідно до своїх інтересів та світосприйняття. Можна й далі метушитися між творчою свободою і бажанням відчути на собі партійно-державну ласку, за звичкою ставити підписи під різними відозвами, підготовленими чиновниками для підвищення реноме влади, можна відповідати їй помстою за приниження у попередні роки. Можна, як і раніше, демонструвати терпиму або насторожену позицію. А можна й надалі сумлінно вчити та лікувати за мізерну зарплату, за такі ж копійки розвивати науку, сподіваючись, що колись таки буде реалізовуватися модель інноваційного розвитку країни. Останнє — вищою мірою благородна позиція. Однак у масштабах суспільства вона помітно нічого не змінить — сьогодні і навіть у перспективі. Очевидно, вже давно потрібно нав’язати діалог владі, виштовхнути її на широке, представницьке і відповідальне обговорення результатів державного будівництва, подальшої долі українського народу та України, їхніх місця та ролі у людській спільноті — для вироблення й проголошення стратегії розвитку країни на основі народних потреб і не просто заклику, а примусу влади до її реалізації. Треба, врешті-решт, зламати традиції, коли інтелектуальні напрацювання, узагальнення й оцінки залишаються надбанням певного кола дослідників, викладаються здебільшого у виданнях із обмеженими накладами. Треба розсунути ці межі і забезпечити вихід усіх небайдужих на широкий суспільний загал. Тоді Україна матиме відповідального громадянина. А це головне для держави [1,2]. Треба, врешті-решт, усвідомити всім — владі й суспільству: відсутність широкої дискусії щодо засад організації нашого життя, ідеологічних основ і власне державного проекту обертається примітивно-незграбною політикою, невиразністю країни, яка постійно перебуває заручницею помилок і прорахунків українських державотворців. Звісно, для цього потрібно, щоб влада захотіла почути правду. Причому правду таку, якою вона є. Лише тоді буде сформовано історичну перспективу для України. ЛІТЕРАТУРА 1. Історія України В.М. Литвин – 2 – е изд. - К., 2008. – 578 с. 2. Історія України О. Д. Бойко - «Академія» К. 2002. – 325 с. 3. Походження слов'ян. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р.— К., 1991.– 368с. УДК 316.3 НОРМИ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА Шибко О.І., кандидат філософських наук, доцент кафедри соціальних наук За визначенням О.Ф.Плахотного, «соціальна відповідальність є категорія для позначення міри вільного виявлення соціальним суб,єктом свого обов,язку і права обрати у конкретних умовах оптимальний варіант відношення до дійсності, виходячи із прогресивних інтересів суспільства» (6, с.8). Соціальна відповідальність являє собою діалектичну єдність необхідності та свободи, в якій детермінуючою стороною виступає історична необхідність, що виражена в інтересах прогресивного розвитку суспільства. Соціальна відповідальність є об’єктивним відношенням, що необхідно складається між суб’єктами в різних сферах з приводу задоволення потреб та інтересів особи і суспільства. Вона існує в екологічних, економічних, політичних та в інших соціальних відносинах. Соціальна відповідальність являє собою необхідну основу усталеності, функціонування і розвитку цих відносин, тому що «соціальна відповідальність – це універсальна форма зв’язку та взаємної залежності особи і суспільства» (6, с. 25). Екологічні, економічні, політичні та інші види відповідальності є об’єктивними відносинами, які повинні знайти відображення у структурі суб’єктів даних відносин і обумовити їх діяльність згідно з вимогами історичної необхідності – соціальної задачі. Управління суспільством являє собою управління і регулювання відповідальних залежностей у всіх підсистемах, зв’язків між ними і всією системою на основі вимог соціальних задач, що постають перед народом. Соціальна задача, як вимога, обумовлена історичною необхідністю (потребами та інтересами прогресивного розвитку суспільства), має усезагальний характер і в одному із своїх виявлень виступає як ціль суспільного розвитку. «Ціль – ідея, що відображує потреби суб’єкта та умови їх задоволення, його рішення досягти передбаченного бажаного результату цієї діяльності» (3, с. 134). Система соціальної відповідальності і є засобом (умовою), тобто об’єктивною основою досягнення всіх соціальних цілей суспільства. Суб’єкт управління зобов’язаний враховувати не тільки дію об’єктвних законів розвитку суспільства, але й потреби та інтереси суб’єктів суспільних відносин. Потреби та інтереси мають об’єктивний характер і обумовлені матеріальними та духовними умовами буття людей. Щоб відобразитися в цілях, стати провідними вказівками у діяльності, потреби та інтереси суспільства повинні бути сприйняті й засвоєні індивідами як свої потреби та інтереси, інакше поставлені цілі не будуть досягнуті. Ціль і засіб (умова) перебувають у діалектичній єдності: кожна конкретна ціль потребує адекватного їй засоба (умови) реалізації. Сам засіб (умова) виступає засадою і причиною постановки певної цілі. Наприклад, відповідальна поведінка і діяльність особи можливі лише при наявності об’єктивних відповідальних залежностей, створених суб’єктом управління. Але ця умова робить установлення цілі формування відповідальної особи також необхідним. Аналіз категорій «задача»,»ціль»,»відповідальність» дозволяє зробити деякі висновки щодо їх взаємозв’язку. Згідно з концепцією В.І.Куценка, «однією з основ, що входить до складу самої задачі, є об’єктивна необхідність. Соціальна задача в одному із своїх визначень постає специфічною для суспільного життя формою відображення необхідності. Поняття задачі відображує необхідність для суб’єкта (суспільства, людської спільності, особи) здійснити певну діяльність у майбутньому. Необхідність являє собою невід’ємну, сутнісну ознаку всякого об’єктивного закону» (3, с. 16). Категорія «ціль», будучи однією із форм проявлення соціальної задачі, постає в якості суб’єктивної сторони задачі, яка відображує історичну необхідність. Відповідальні зв’язки є тими об’єктивними засобами (умовами), або інакше, тими необхідними зв’язками, що забезпечують вирішення соціальних задач. Соціальна задача, таким чином, постає об’єктивним компонентом соціальної задачі. Пізнання системи соціальної відповідальності не обмежується дослідженням причиново-наслідкових зв’язків, а передбачає розгляд механізму дії системи, знаходження конкретних форм її проявлення в цілях використання отриманих результатів у соціальній практиці. Соціальна відповідальність є тою формою взаємозв’язку, яка об’єднує, інтегрує суспільні відносини в єдину цілісну систему, що визначає її проявлення в якості усезагального соціального принципу. «Принцип – загальна вимога до системи, здійснення якої об’єднує різні елементи в одну структурну організацію, інтегрує різні процеси в одну основну тенденцію розвитку» (3, с. 88). У регулюванні суспільних відносин, що виступають в якості компонентів (підсистем), принцип соціальної відповідальності, збагачуючись конкретним змістом, приймає специфічну форму екологічних, економічних, політичних та інших підсистемних принципів і законів (див.: 10, с. 118). Є.М.Пеньков підкреслює, що соціальні ідеали та принципи «…формують тільки основні цілі й засоби суспільного розвитку, не персоніфікуючи їх до типових конкретних ситуацій. Найголовніше те, що ідеали та принципи ніколи не вміщують конкретних засобів соціальної оцінки й контролю за їх реалізацією у відповідних соціальних діях людей, у суспільних відносинах» (5, с. 53). Система управління суспільством не обмежується підсистемними принципами і законами як регуляторами суспільних відносин з причини недостатньої конкретності їх вимог до поведінки та діяльності особи. Засобом, що дозволяє більш детально регламентувати й оцінювати поведінку всіх суб’єктів суспільних відносин є система соціальних норм, яка відображує і переводить на рівень практичної діяльності вимоги підсистемних принципів і законів. «Соціальна норма – це вимога, яка пред’являється всім членам суспільства або окремим групам людей, здійснювати в певних умовах дії установленого типу, зразка» (3, с. 81). Соціальна норма, таким чином, є далі неподільним структурним компонентом соціальної відповідальності як системи. Система соціальної відповідальності має складну структуру «мережі» взаємодіючих і взаємопроникаючих відповідальних залежностей, які характеризуються відносинами координації та субординації. Соціальні відповідальні залежності «завмирають», породжуючи підсистемні принципи і закони, які у своїй структурі містять численність фіксованих (більш-менш жорстко, в залежності від специфіки підсистеми) вимог – соціальних норм. Наприклад, вимоги правових норм фіксовані більш жорстко, ніж норм моральних або естетичних. Принцип соціальної відповідальності, підсистемні принципи, закони і норми являють собою діалектичну єдність усезагального, особливого та одиничного. Соціальна відповідальність як усезагальне існує в окремих конкретних нормах, відповідальна сутність характерна для усіх норм, але вона не має всіх ознак кожної конкретної норми. Норма, як одиничне, містить в собі вимогу соціальної відповідальності як свою основу, сутність, але вона має ще й свої конкретні ознаки, тобто за своїм змістом будь-яка норма більш багата, ніж принцип соціальної відповідальності. Принцип соціальної відповідальності – це усезагальна вимога до всіх суб’єктів діяти згідно з інтересами прогресивного розвитку суспільства; підсистемні принципи та закони конкретизують цю вимогу до рівня відповідальної діяльності у певній сфері життя; норми вказують конкретно які дії повинен виконувати (чи не виконувати) суб,єкт у визначених умовах. Загальне та одиничне не існують роздільно, вони нерозривно взаємопов’язані між собою. У будь-якому об’єкті містяться як загальне, так і одиничне. У системі соціальної відповідальності підсистемні принципи і закони являють собою опосередковані, проміжні ланки між усезагальним (принципом соціальної відповідальності) та одиничним (нормами), що обумовлює їх виявлення в якості особливого. Особливе має відносне значення, тому що виступає як загальне до одиничного (норм), та як одиничне по відношенню до більш загального (принципа соціальної відповідальності). Єдність, взаємозв’язок категорій усезагального, особливого та одиничного відображує різні сторони і форми виявлення соціальної відповідальності у всіх сферах життєдіяльності суспільства, спільності, особи. Досліджуючи проблеми соціального управління і регулювання, вчені запропонували численні класифікації систем соціальних норм. Наприклад, О.О.Якуба вважає, що ця система складається з таких норм: правових, моральних, елементарних норм співжиття, норм суспільних організацій та колективів (див.: 11, с. 76). В.І.Куценко пропонує більш широку класифікацію системи норм, вміщуючи в ній і такі як виробничі, економічні, норми розподілу, норми життєдіяльності державних й суспільних організацій, організаційні, релігійні, художні, естетичні, наукові, норми споживання (див.: 3, с. 86). До цього часу ні одна із запропонованих систем не визначає в якості класифікаційної ознаки соціальних норм об’єктивні відповідальні залежності та взаємозв’язки, що пронизують всі структурні компоненти суспільства, хоча навіть генетично соціальна відповідальність як умова узгодження поведінки індивіда з потребами соціального цілого передує створенню конкретних вимог у вигляді норм. Соціальна відповідальність виникає разом зі становленням людської спільноти і має примітивно-колективний характер з причини нерозвинутості суспільних відносин і відповідно самих суб’єктів цих відносин. Діяльність людини у таких умовах ще не диференційована і «свідомість кожного члена людської спільності тісно пов’язана з колективною свідомістю і, поєднавшись з ним, не протиставляє себе йому: у ньому панує безперервне відчуття співучасті. Будь-яка дія індивіда є проявом колективної дії»(6, с. 11-12). У процесі антропосоціогенеза, з виникненням здатності усвідомлювати необхідні, повторювані суспільні зв’язки у колективі, індивіди змогли розчленувати й виділити із безперервних відповідальних залежностей дискретні міри відповідальності – норми. Ці примітивні норми виступали у формі табу, магій і т. ін. (див.: 6, с. 12), характеризуючись своїм переважно заборонюючими вимогами. Знадобилися тисячоліття для того, щоб людина змогла відобразити у свідомості більш загальні поняття - закони і принципи (для цього необхідний досить високий рівень розвитку абстрактного мислення) і керуватися ними у соціальній практиці. В цілях узгодження діяльності всіх суб,єктів суспільних відносин, управління та регулювання всім соціальним організмом необхідне створення такої системи норм, яка зможе відобразити у своїх конкретних вимогах все багатство відповідальних взаємозв’язків суспільства. Система соціальних норм породжується об’єктивними відповідальними залежностями в основних сферах життєдіяльності. При розгляді структури суспільства по горизонталі виокремлюються екологічні, економічні, політичні, правові, моральні, естетичні та релігійні відповідальні зв’язки й відповідні їм види норм. У вертикальному зрізі (суспільство – соціальна спільність – особа) виокремлюються норми співжиття: від цивілізаційного до континентального, національного, групового та сімейного. Запропонована класифікація системи соціальних норм багато в чому співпадає з системами сучасних дослідників проблеми нормативного регулювання. Система норм О.О.Якуби повністю увійшла в дану класифікацію.Виключення нею екологічних, економічних, політичних, естетичних та релігійних норм було обумовлене використанням категорії «соціальне» у вузькому значенні й тим фактом, що екологічна, економічна, політична, естетична, релігійна сфери дійсно регулюються правовими й моральними нормами. В.І.Куценко класифікує систему соціальних норм за типом соціальних задач, що встають перед суспільством і слід відзначити важливе методологічне значення розробленої ним філософської концепції для подальшого дослідження проблем соціального управління та регулювання. Але не можна погодитися з введенням у систему організаційних норм. В.І.Куценко, посилаючись на С.В.Курильова, вважає організаційними нормами «…правила, що вимагають, скажімо, входу у трамвай, тролейбус через задню площадку» (3, с. 84). Мабуть, немає достатніх підстав подібні елементарні правила поведінки возводити у ранг особливого виду соціальних норм, тому що поведінка індивідів у таких ситуаціях регулюється нормами права, моралі та нормами співжиття. В.І.Куценко у свою класифікацію вміщує й норми науки. До управління суспільством, безперечно, слід підходити з наукових позицій, керуючись тими об’єктивними законами, що обумовлюють суспільний розвиток. Наукові норми, в якості яких автор наводить норми логіки (див.: 3, с. 86), дійсно пов’язані з прогресивним розвитком суспільства, але чи являють вони собою регулятори поведінки та діяльності? Вочевидь, що ні, навіть у соціальному середовищі безпосередніх носіїв цих норм – вчених. Відповідальність вчених за прогресивний розвиток суспільства виявляє себе як екологічна, економічна, політична і т. ін., але аж ніяк не суто наукова, що базується на нормах логіки. В сучасну епоху відповідальність вчених за застосування наукових відкриттів зростає, тому що досягнення науки можуть бути використані в антигуманних цілях, які становлять загрозу для існування цивілізації. Зважаючи на це, є всі підстави говорити про політичну, правову, моральну та іншу відповідальність вчених. Самі ж по собі наукові норми індиферентні до поведінкової мотивації людей. Запропоновані В.І.Куценком виробничі норми, норми розподілу й споживання у нашій класифікації системи соціальних норм увійшли до сфери економічного регулювання, художні – до сфери естетичного. Особливе місце у регулюванні поведінки суб’єктів суспільних відносин належить звичаям і традиціям. За визначенням І.В.Суханова, «звичаї та традиції – це нерегламентовані юридичними установленнями, підтримані силою суспільної думки форми передачі новим поколінням способів реалізації склавшихся в житті даного класу, суспільства ідеологічних відносин (політичних, моральних, естетичних, релігійних)» (8, с. 25). Деякі автори розглядають звичаї та традиції як самостійний вид соціальних норм (див.: 7, с. 22). Слід все ж таки погодитись з І.В.Сухановим і В.І.Куценком (див.: 3, с. 81) в тому, що традиції та звичаї – не самі норми, а форми передачі, засоби реалізації соціальних норм. Система соціальних норм, будучи конкретним проявом системи відповідальних залежностей і взаємозв’язків, у своїх вимогах походить із задач соціальної практики у кожний конкретний період розвитку соціального організму, внаслідок чого потребує постійного узгодження з цими задачами. Соціальні норми, як вимоги організації поведінки та діяльності, створюються суспільством, державою, суспільними організаціями, колективами. Норми мають примусовий характер, визначають лінію поведінки та діяльності соціальних груп, особ і передбачають певні санкції до їх порушників. Але знання соціальних норм ще не означає, що у своїй діяльності кожна конкретна особа буде дотримуватися їх вимог: норми часто-густо порушуються. Як зазначають П.А.Ландесман і Ю.В.Согомонов, «…декларативне засвоєння не переводить полегшене знання у переконання, не справляє відчутного впливу на направленість і зміст діяльності, порушує єдність слова й діла» (4, с. 122).Не можна погодитись з З.В.Івановою, що «…між знаннями та переконаннями існує прямо пропорційна залежність: чим ширші й глибокіші знання, тим стійкіші переконання» (2, с. 63). Правильною є точка зору В.Г.Афанас,єва: «само по собі знання не може виступати в якості фактора, що регулює поведінку людини. Щоб стати цим фактором, знання повинно бути засвоєне людиною, повинно утілитися в ціль, програму поведінки людини, його діяльності, повинно хоча б у загальній формі відобразити умови, в яких ця ціль може бути досягнута, програма реалізована» (1, с. 13). Поведінка особи завжди залежить від дії об’єктивних принципів та законів суспільного розвитку, історичної необхідності. Остання виступає у формі соціальної задачі, яка, відбиваючись в індивідуальній свідомості, повинна бути зорієнтована на суспільні цінності. Соціальні норми, що являються одним із компонентів свідомості особи, безпосередньо відображують ступінь засвоєння особою вимог суспільства до її поведінки. Тому необхідно суспільно-значуще (норми) зробити особисто-значущим, тобто регуляція поведінки особи з боку суспільства повинна органічно злитися із саморегуляцією, самодетермінацією особи. А для цього система соціальних норм повинна бути сприйнята особою як невід’ємний компонент її психологічної структури. Можливість саморегуляції поведінки особи виходить із єдності суспільної та індивідуальної свідомості, наявності в останньому соціальних норм і цінностей, напрацьованих соціальною практикою. Норми, що виступають по відношенню до особи як дещо зовнішнє, можуть бути суб’єктивно сприйнятими особою тільки тому, що в процесі суспільної діяльності особа стає здатною бачити себе і свою діяльність як неодмінну ланку суспільного зв’язку, тобто, вона отримує особисту якість відповідальності. Згідно з концепцією О.Ф.Плахотного, соціальна відповідальність є необхідною умовою інтеріоризації соціальних норм (див.: 6, с. 116). ЛІТЕРАТУРА: 1.Афанасьев В.Г. Об управлении процесами формирования и жизнедеятельности личности. – Вопр. Философии, 1976, №11, с. 3-15. 2.Іванова З.В. Місце ціннісних орієнтацій у психологічній структурі особи. – Філософська думка, 1981, №6, с. 59-64. 3.Куценко В.И. Социальная задача как категория исторического материализма. – Киев.: Наукова думка, 1972. 4.Ландесман П.А., Согомонов Ю.В. Мировоззренческие основания морального сознания. – Вопр. Философии, 1979, №11, с. 113-126. 5.Пеньков Е.М. Социальные нормы – регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методологии и теории. – М.: Мысль, 1972.. 6.Плахотный А.Ф. Проблема социальной ответственности. – Харьков: Вища школа. Изд-во при: Харьк. ун-те, 1981. 7.Ручка А.А. Социальные ценности и нормы. – Киев: Наукова думка, 1976. 8.Суханов И.В. Обычаи, традиции и преемственность поколений. – М.: Политиздат, 1976. 9.Целикова О.П. Нравственная целостность личности. – М.: Наука, 1983. 10.Шибко О.І. Соціальні принципи, закони і норми як система соціальної відповідальності. – Аналітично-інформаційний журнал «Схід», 2009, №4(95), с. 117-121. 11.Якуба Е.А. Право и нравственность как регуляторы общественных отношений.- Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. Ун-те, 1970. СОЦІОЛОГІЯ І ПСИХОЛОГІЯ УДК 323 (477) МОРАЛЬНО-ПОЛИТИЧЕСКАЯ КОНСОЛИДАЦИЯ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА В УСЛОВИЯХ ПОСТКОММУНИСТИЧЕСКОЙ ТРАНЗИЦИИ Карида В.А. профессор кафедры психологии, доктор философии в области психологии, академік МКА В конце ХХ – начале XXI века украинское общество, ввергнутое государством сначала в «перестройку» , а затем в «радикальные реформы», постоянно испытывало моральные девиации и дефицит не столько социальных, экономических и политических, сколько нравственных ориентиров, ценностей и образов поведения. Известно, что мораль существует в обществе как социальный институт , формирующий особую форму общественного сознания, которая регулирует индивидуальное и массовое поведение с целью сохранения и развития человеческого общежития на принципах коэволюции человека, общества и природы. В обыденной жизни мораль бытует в совокупности проявляющихся нравов, характер которых отражает состояние нравственного здоровья общества. Между этическими принципами , идеалами, понятиями добра и зла и нравами, господствующими в обществе, всегда существует определенное несоответствие. Дистанция между абсолютной формой и практическим поведением людей в конкретной жизни может увеличиваться, достигать критических значений или перерастать в противоречие. Как правило, такие процессы обостряются накануне и в периоды революций, реформ, ломки и перестройки социальной структуры общества, вызываемых кризисами общественно-экономических формаций. Любые социальные реформы, которые начинает государство и на которые соглашается общество, имеют своей политической целью изменение, переустройство общественных условий, институтов и отношений с целью улучшения качества жизни граждан. Смягчение нравов путем солидаризации и социализации интересов большинства с помощью научных возможностей этики и политической психологии – вот гуманистический смысл и цель усилий любого государства в области общественного прогресса. [4,27] На протяжении постсоветской эволюции украинского общества стало очевидным, что одним из условий выхода страны из системного кризиса является процесс консолидации народа. Вместе с тем, в силу ряда политических, экономических, религиозных, культурных и иных причин этого не произошло и не происходит. Консолидация украинского общества с самого начала осложнялась рядом факторов, среди которых главными оказались серьезные культурно-исторические отличия. За годы независимости действие этих факторов не только не ослабло, но и усилилось, в результате раскол внутри украинской нации проходит почти по всем определяющим показателям:  ценностно-мировоззренческим,  культурно-языковым,  политико-идеологическим,  конфессиональным,  межэтническим,  региональным. Региональный раскол в обществе существенно усиливает официальная пропаганда, принципиально отрицающая территориальную, социально-экономическую, культурно-цивилизационную и этнолингвистическую преемственность современной Украины с УССР. К обозначенной причине национального раскола в обществе следует добавить раскол в политической элите. Именно политическое противостояние территориальных элит является показателем глубокого раскола общества, полярных позиций политических сил, выражающих диаметрально противоположные взгляды населения по ключевым вопросам. В теоретическом аспекте понятие «политическая консолидация» отражает процесс и одновременно уровень сплочения основных политических сил в стране на основе приверженности каким-либо общим идеям и ценностям для достижения определенных целей. Термин отражает особую зависимость общего процесса консолидации в стране от состояния политических отношений. Политическая консолидация может стать базой процесса консолидации в обществе. Хотя, по мнению большинства людей, политическая элита не выражает их интересы, а наоборот, открыто действует только в своих олигархических и бюрократических целях. Полярные взгляды на процесс интеграции наблюдаются и во внешнеполитической ориентации страны. Современная Украина разделена и по конфессиональному признаку. Украина – поликонфессиональное государство, что подчеркивает поликультурный характер современного украинского общества. Основные типы религиозной духовности – это православная духовность, греко-католическая и протестантская религиозность. Политические и экономические причины заостряют межконфессиональные противоречия. Нетолерантность в религиозной сфере Украины характеризуется разделением течений на традиционные и нетрадиционные; межрелигиозными конфликтами и противоречиями между христианами и мусульманами, христианами и иудеями, а также отсутствием межцерковного взаимопонимания между различными христианскими церквями. [3,230] Противостояние восточных и западных регионов страны вызвано не только культурными и этнонациональными особенностями (которые приоритетны в современной политической обстановке), но и важнейшими особенностями экономического развития. Из 24 украинских областей только пять (Донецкая, Днепропетровская, Запорожская, Харьковская и Одесская) являются экономически самодостаточными. Усугубляет сложившуюся кризисную ситуацию и тот факт, что Украина сохранила прежнюю централизованную систему государственного управления. Мировая практика показывает: политические основания и мотивации сепаратизма сразу же исчезают, как только люди убеждаются, что их нужды и интересы реализуются через федеративные структуры. [2,16] Что же представляет собой федеральное устройство? Федерация (лат. foederare – укреплять союзом) – форма организации государства, где территория включает в себя административно-территориальные единицы, а равноправные субъекты федерации обладают политической автономией, имеют свой парламент, правительство, конституцию, но при этом и общегосударственную конституцию, обязательную для каждого субъекта. Еще В. Чорновил неоднократно подчеркивал необходимость федеративного устройства государства. Действительно, федеративные государства по определению более демократичны, чем унитарные, что проявляется прежде всего в децентрализации власти, ее распределении между центром и субъектами федерации. [2,19] Консолидация связана с унификацией мировоззренческих установок и норм политического поведения, хотя и не сводится к ним. При этом очевидно, что политическая консолидация бывает успешной, социально значимой и глубокой только тогда, когда опирается на социальную интеграцию и дифференциацию. Консолидация – это процесс сплочения общества и государства вокруг общих ценностей и целей для совместных эффективных действий. Н.М. Великая выделяет три этапа политической консолидации современного социума: консолидацию – адаптацию, консолидацию – идентификацию и консолидацию – трансформацию. [1,69] И сегодня можно вести речь о достижении консолидации – адаптации, связанной с массовым осознанием невозможности реставрации прежней социальной системы. Идентификация следует за адаптацией и представляет собой более сложную модель консолидации и целостности общества. В этих условиях индивиды и субъекты не просто приспосабливаются к новым реалиям, но отождествляют себя с ними, считают их социально ценными и общественно значимыми для себя. Трансформация представляет собой наиболее сложный момент консолидации. Это ситуация, в которой коренным образом изменяется природа субъектов консолидации. В условиях трансформации политическая консолидация общества приобретает более сложный и запутанный характер, поскольку и кризис и переход в новое качество достигают определенных пороговых величин. Особенно это заметно, когда нет какой-то альтернативности, множественности моделей выхода из кризиса, когда его практически невозможно преодолеть исключительно путем консолидации общества. При этом все отмеченные уровни политической консолидации проявляются не в изолированном виде, а вместе и в определенной степени дополняют друг друга, поскольку по отдельности присущи социальной структуре общества. И они, в зависимости от своего качества и ситуации, могут воспроизводить и явления консолидации, и качества дезинтеграции. Тем более, что до сих пор нет четкой классификации самих обществ, сменивших власть коммунистов. Что началось после августовского путча 1991 г.? Или – что настало после изъятия из конституции в марте 1990 г. положения о политической монополии коммунистической партии? «Посткоммунизм»? «Переходное общество» (Society in transition)? Когда закончится этот «переход»? скорее можно говорить не о «переходе» (транзиции), а о ряде моделей перемен. Среди постсоветских республик, «не-западных» по культуре, нет «свободных» (по критериям «Фридом Хаус») и Украина (в классификации режимов) относится к «частично свободным». [8,26] И по прошествии более чем 18 лет после конца правления коммунистов все труднее оправдывать саму терминологию «перехода», т.к. большинство посткоммунистических режимов (больше) не идут никуда. И что касается правящих элит, – то они достигли точки, к которой желали прийти. Налицо состояние перехода к демократии западного стиля (в контексте режимов развивающегося мира, где соперничество на выборах соседствует с господством элиты, контролирующей де-факто экономику, СМИ и правоохранительные органы, т.е. они уже относятся к особой и долговечной форме современного правительства – «полуавторитарным режимам». [9] Список литературы 1. Великая. Н.М. Проблемы консолидации общества и власти // Социологические исследования, 2005, № 5, с. 60-71 2. Городяненко. В.Г. Проблемы консолидации украинского общества на современном этапе // Социологические исследования, 2007, № 2, с. 15-20 3. Дорожжина. С.В. Вплив релігії на процеси консолідації поліконфесійного суспільства // Наука, релігія, суспільство, 2009, № 3, с. 228-235 4. Левашов. В.К. Морально-политическая консолидация российского общества в условиях неолиберальных трансформаций // Социологические исследования, 2004, № 7, с. 27-46 5. Левашов. В.К. Патриотизм в контексте современных социально-политических реалий // Социологические исследования, 2006, № 8, с. 67-76 6. Паніна Н.В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніторинг. К.: ТОВ «Видавництво Софія», 2005 7. Пироженко. В. Состояние гуманитарной сферы Украины // «2000», 2006, 27 января 8. Уайт. С. Еще раз о посткоммунистической транзиции. // Социологические исследования, 2003, № 11, с. 22-30 9. См: Ottoway. M. Democracy Challenged: The Rise of Semi-authoritarianism. Wash., 2003. УДК 215:316.6 КАФЕДРА ПСИХОЛОГИИ ПРЕПОДАВАТЕЛЬ Модели и процесс психологического консультирования в работе психологической службы. Жак Т.Т., старший преподаватель кафедры психологии I. 1.Под моделью понимается процесс психологического консультиро¬вания, имеющий свои отличительные особенности. Критериями отграничения одной модели консультирования от другой являют¬ся следующие факторы: -характер жалобы (проблемы) клиента; - цели данного консультирования: долгосрочные, глобальные, на¬правленные на изменение структуры личности клиента, или краткосрочные, ситуативные, ориентированные на принятие конкретных решений; - этапы работы консультанта в процессе консультирования и расставляемые им акценты на каждом из этапов; - методы, используемые консультантом в психологической работе; - уровни личности и насколько глубоко они затрагиваются в про¬цессе консультирования. В зависимости от того, с каким личностным уровнем клиента приходится работать консультанту, выделяются следующие мо¬дели психологического консультирования: - консультационная модель; - психотерапевтическая модель. 2.11/5/2009 Консультационная модель психологического консультирования имеет следующие характерные особенности: - носит характер информативности, когда необходимо помочь клиенту с выбором образования, профессии, конкретного мес¬та работы и т. п., то есть когда клиент нуждается в получении определенной информации; - не требует исследования и проработки глубинных, подсознатель¬ных слоев личности, хотя может затрагивать систему мотива¬ции и установок личности клиента, в том числе и не вполне им осознаваемых; -от клиента требуется некоторый уровень способности к осознанию; - целью является принятие конкретного решения по конкретно¬му вопросу, с которым обратился к консультанту клиент; - короткий временной промежуток консультирования (до 2— 3 встреч). Консультационная модель консультирования включает в себя сле¬дующие этапы работы: - установление взаимоотношений доверия между консультантом и клиентом; - формулировка и проработка консультантом проблемы, с которой обратился клиент, оценивание того, насколько адекватен запрос клиента той модели, которую собирается применить консультант; -заключение динамического контракта между консультантом и клиентом; - обсуждение и анализ проблемы на основе беседы, сбора данных, изучения истории клиента, проведение тестирования, анкети¬рования, использование опросников; - анализ результатов тестирования и общая оценка клиента; - изучение клиентом информации о профессии, учебе и др.; - обсуждение и анализ данных тестирования клиента и информа¬ции о профессиях, учебе, учебных заведениях и т. п., получен¬ных клиентом; - постановка целей: совместная с клиентом разработка плана действий, основанного на полученных в ходе тестирования и информирования клиента сведениях; - совместное с клиентом обсуждение действий, необходимых для выполнения намеченного плана; - проведение уточняющих процедур, предполагающих либо по¬вторное тестирование с целью проработки выявленных в ходе планирования проблем, либо изменение целей, плана действий и проработка нового плана. 3. Психотерапевтическая модель психологического консультирова¬ния имеет следующие отличительные особенности: - большая по сравнению с консультативной моделью эмоциональ¬ная составляющая и более пристальное внимание консультанта к чувствам, эмоциям, ощущениям клиента; - меньшая четкость, ясность, логичность и структурированность процесса; - большое разнообразие проблем и индивидуальностей клиентов; - меньшая жесткость в следовании техническим этапам консультирования; -отсутствие или минимизация информативной составляющей; -ориентация на проработку глубинных слоев психики, неосоз¬наваемых проблем и конфликтов клиента и на относительную структурную перестройку личности в целом; -более длительный процесс консультирования (от 5 и более встреч); -целью является не решение конкретной проблемы, а личност¬ный рост самого клиента. Психотерапевтическая модель психологического консультирова¬ния имеет следующие этапы работы: - индивидуальная внутренняя работа клиента по осознанию на¬личия у него некоторой проблемы или симптома и оснований для обращения за помощью; - установление взаимоотношений между клиентом и консультан¬том на основе доверия, обеспечение консультантом безопасно¬сти в пространстве консультирования; - первичное выражение чувств, понимание клиентом собственно¬го состояния, начальная проработка проблемы, прояснение консультантом запроса; -анализ консультантом проблем и чуств клиента и определение их глубины; - структурирование консультативного пространства, заключение динамического контракта; - выражение клиентом глубоких, ранее подавленных чувств, эмо¬ций и т. п., работа с символическими образами, метафорами клиента, отражающими суть проблемы и помогающими кон¬сультанту и самому-клиенту понять и прожить ее. Прохожде¬ние этого этапа зависит от того, какие цели ставит психотера¬пия и какие уровни бессознательного прорабатываются; - проработка чувств; - движение клиента к инсайту, постановка целей, разработка дейст¬вий по разрешению проблемы; - ассимиляция опыта, работа по осуществлению целей или при необходимости коррекции плана действий или поставленных целей, завершение взаимоотношений. Консультант должен понимать необходимость использования психотерапевтической модели консультирования и осознавать всю меру ответственности за состояние клиента, а также за ре¬зультат консультирования, знать ресурсные возможности кли¬ента для структурной перестройки личности, а также понимать потребности клиента в этом. II.1. Процесс психологического консультирования понимается как по-стоянные, непрекращающиеся изменения личности клиента и консультанта (терапевта). Процесс психологического консуль¬тирования, независимо от его общей длительности, имеет сле¬дующие составляющие: - временную протяженность, под которой понимается общая продолжительность консультирования, и ее планирование осу¬ществляется психологом на начальном этапе; - оценивание проблем клиента, которое тесно связано с временным аспектом консультирования, так как оценка глубины пред¬стоящей работы помогает спланировать общую продолжитель¬ность процесса консультирования, а также наметить канву пред¬стоящего терапевтического взаимодействия; - терапевтические отношения консультанта и клиента, осущест¬вляемые на протяжении всего процесса консультирования и включающие в себя весь спектр взаимодействий между участни¬ками консультирования; - оценивание результатов психологического консультирования, основанное на анализе изменений, произошедших с клиентом в процессе психологического консультирования. Общая структура консультирования включает в себя начало, середину и конец процесса, и консультант должен знать, как вести себя в этом пространстве, на что ставить акцент в каж¬дом из этапов, с помощью каких средств увеличивать или уменьшать интенсивность и повышать продуктивность этого процесса. 2. Планирование процесса психологического консультирования это сложный механизм, в котором и консультанту и клиенту пред¬стоит совместная активная работа, предполагающая их общее творчество и узнавание друг друга. Планирование процесса психо¬логического консультирования включает в себя: -анализ первой встречи с клиентом; -сбор психологического анамнеза; -оценку проблем клиента, вероятность осуществления или отка¬за от консультирования. 3. Первая встреча с клиентом представляет собой важнейший этап терапевтического процесса, так как на этой стадии кон¬сультант и клиент должны принять ряд важных решений: - установление целей психологического консультирования; - заключение динамического контракта; - выявление и анализ ожиданий от предстоящей терапии; - осуществление консультирования или отказ от него. Для консультанта первая встреча представляет собой кладезь информации о клиенте и в то же время ставит перед консуль¬тантом следующие важнейшие задачи: - снятие страха и тревожности клиента; - создание ощущения безопасности для клиента с первых минут знакомства. Несколько общих фраз, представление друг другу могут помочь снизить первичную тревожность клиента; - внимание и анализ поведения клиента в первые минуты, как кли¬ент входит в кабинет, что говорит и т. п.; - активность консультанта во время первой встречи помогает клиенту адаптироваться к ситуации консультирования, часто вызывающей тревогу, консультанту принадлежит право первого вопроса, подталкивающего клиента к началу рассказа о своей проблеме; - соблюдение консультантом баланса между активностью и пре¬доставлением клиенту самому проявить активность, то есть консультант не должен спрашивать слишком много, чтобы не приглушить инициативу клиента; - выяснение мотивации клиента на работу, обеспечивающей це¬лесообразность дальнейшего взаимодействия; - поддержка клиента, предоставление возможности "выговорить¬ся" и отреагировать, выразить свои чувства; - предоставление необходимой клиенту информации о консультиро¬вании: -в чем заключается суть процесса консультирования; - как проходит консультирование, какие процедуры существуют; -в чем заключается разница между болезнью и проблемой; -от чего зависит успешность процесса консультирования; - в чем заключаются задачи консультанта и клиента; - объяснение того, что консультирование — это совместное дей¬ствие двух людей; - подчеркивание общей ответственности за результат консульти¬рования и активности клиента, выступающего как равная личность, а не как пациент в этом процессе; - внимательное выслушивание клиента и определение круга про¬блем и основных трудностей, с которыми придется работать, выявление связей между разрозненными, на первый взгляд, фактами из рассказа клиента; - демонстрация консультантом безусловного уважения и безоценоч-ности по отношению к поведению и проблемам клиента; - подведение клиента к принятию ответственности за те пробле¬мы, которые у него существуют, и признанию его личного ав¬торства этих проблем. 4. Если консультантом совместно с клиентом в ходе начального подготовительного этапа было принято решение об осуществ¬лении психологического консультирования, перед консультан¬том встает задача планирования продолжительности процесса психологического консультирования. Существуют следующие фак¬торы, влияющие на продолжительность психологического кон¬сультирования: - главнейший фактор — характер и глубина проблемы клиента; - мотивация и потребности клиента, то есть ориентация на то, что нужно самому клиенту — долговременная терапия с проработкой глубинных слоев личности или решение краткосрочных задач без кардинальной перестройки личности; - ресурсность клиента, то есть наличие у клиента необходимых внутренних сил и ресурсов (помимо его личной готовности) для того, чтобы решать задачи более глубинного характера, а также его актуальное состояние, способствующее или препятствую¬щее долгосрочной терапии; - теоретическая ориентация консультанта: психоанализ — дли¬тельные регулярные встречи, рациональноэмотивная терапия и терапия поведения — короткий цикл встреч (до 3—4). Список использованной литературы 1. Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. М.: Независимая фирма "Класс", 2000. 2. Бурнард Ф. Тренинг навыков консультирования. СПб.: Пи¬тер, 2002. 3. Бачков И.В. Основы технологии группового тренинга. Пси¬хотехники: Учеб, пособие. М.: Ось-89, 1999. 4. Исмагилова Ф.С. Основы профессионального консульти¬рования: Учеб. пособие. М.: Издательство Московского пси¬холого-социального института; Воронеж: Издательство НПО "МОДЭК", 2003. 5. Карвасарский Б.Д. (общая редакция). Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: ЗАО "Издательство "Питер", 1999. 6. Кочюнас Р. Основы психологического консультирования. М.: Академический проект, 1999. 7. Психология среднего возраста, старения, смерти / Под ред. чл.-корр. РАО А.А. Реана. СПб.: "Прайм-Еврознак", 2003. 8. Психотерапия: Учеб. для вузов / Л. Бурлачук, А. Кочарян, М. Жидко. СПб.: Питер, 2003. 9. Рудестам К. Групповая психотерапия. СПб.: Питер Ком, 1998. 10. Секач М.Ф. Психология здоровья: Учеб. пособие для выс¬шей школы. М.: Академический проект, 2003. 11. Шостром Э., Браммер Л. Терапевтическая психология. Ос¬новы консультирования и психотерапии. СПб.: Сова; М.: Экс-м ОСОБЕННОСТИ РЕЛИГИОЗНОГО СОЗНАНИЯ В СОВРЕМЕННОМ СЕКУЛЯРИЗИРОВАННОМ ОБЩЕСТВЕ Карида В.А. профессор кафедры психологии, доктор философии в области психологии, академік МКА Несмотря на ренессанс религиозного мировоззрения, понимание особенностей процесса рехристианизации посткоммунистической Украины требует уточнения понятий «секуляризация», «дехристианизация», «квазирелигиозность», «эклектизм и синкретизм религиозного мышления» с учетом специфики этих процессов в начале ХХІ в. Как показывает практика, уровень духовной жизни, нравственности и ценностных предпочтений в современном кризисном, аномичном обществе, – существенно не повышается. И это обусловлено самим социально-психологическим настроем, готовностью действовать в соответствии с определенными общественными установками и ценностными ориентациями. Ведь ценности и ценностное сознание могут быть не только ускорителем проводимых преобразований, но и его тормозом. В целом – крушение Советского Союза привело к процессу рехристианизации в Украине. Уровень православной самоидентификации украинцев (56-63%) свидетельствует о том, что произошел крах самоидентификации («советский человек»), что вызвало стихийный процесс поиска населением новой модели сознания и поведения – на основе религиозных ценностей. Сегодня можно однозначно говорить о складывании в общественном сознании «православного консенсуса», в основании которого лежит культурная и национальная самоидентификация. Не случайно понятия «украинец» и «православный» в общественном сознании сближены. Особенностью процесса рехристианизации в современной Украине является ситуация, когда понятие «православный» не является частью более общей категории «верующие» и количество верующих значительно ниже тех, кто причисляет себя к православным. Как способ национально – культурной идентификации, в идеологическом аспекте, – православие востребовано общественным сознанием, однако православие как религия – это прежде всего – религиозная вера, а уровень собственно религиозности определяется верой в религиозные догматы, которые являются фундаментом религиозного мировоззрения и которые воплощают трансцендентные ценности бытия. По данным Л.А. Андреевой, – в 2005г. в загробную жизнь верили 31%, в воскресение мертвых – 15%, в ад – 36%, в рай – 39%, в ангелов – 37%, в дьявола – 38%, в сотворение мира Богом – 45%; и, в то же время – 80,2% респондентов не знают и не могут объяснить смысл «Символа веры». [1] Такой низкий уровень знания религиозных догматов свидетельствует о доминировании в сознании нерелигиозной картины мировоззрения. Большинство украинцев сообразует свои поступки, опираясь на посюсторонние ценности. Удивляет почти тотальное принятие людьми ценностных установок, резко отвергаемых церковью: 53%поддерживают женщин, ставящих карьеру выше семьи, 80% – откладывание брака в пользу карьеры или учебы, 87% – использование противозачаточных средств, 77% – рождение ребенка вне брака как норму. [3] По совокупности этих показателей можно говорить о значительной степени секуляризации массового сознания. Сегодняшнее общество ориентировано на эффективность, на ощутимый результат, на успешность, – не имеющих ничего общего с религиозной ориентацией человека. Религия как мировоззрение лишилась главной своей опоры – ощущения большинством верующих и людьми в целом, – присутствие Бога в их жизни. Вызывает размышления и такой показатель уровня религиозности, как институциональная религиозность (соблюдение постов и молитвенного правила, исповедь, причащение, елеопомазание, посещение церкви). Сегодня православие является востребованным в общественном сознании, прежде всего, в идеологическом аспекте, однако, эта востребованность слабо связана собственно с религиозной верой, что является следствием секулярных процессов. Известно, что секуляризация является одним из наиболее противоречивых понятий психологии и социологии религии, религиоведения. К началу 70-х гг. ХХ века термин «секуляризация» использовался большинством ученых мимоходом и по сей день продолжается научная дискуссия о правомерности и адекватности понятия «секуляризация», которое активно использовалось в различных дисциплинах. Многозначительность понятия «секуляризации» и обилие его значений привела к путанице и явилась причиной научных споров. В контексте нашей работы мы присоединяемся к точке зрения Д.А. Узланер и считаем, что социологическая трактовка секуляризации, оставаясь в пределах научности, не может заниматься проблемой религиозности как таковой. Секуляризация как социологическое понятие описывает исключительно положение религии в обществе, а это возможно делать на трех уровнях: макро, мезо и микро. Секуляризация на макроуровне обозначает упадок влияния религии на уровне структуры общества и подразумевается, что изначально существует некоторое идеальное с точки зрения статуса религии общество. Секуляризация здесь используется как сугубо описательное понятие, не сопряженное ни с какими оценочными суждениями и (на макроуровне) раскрывается через понятие «лаицизации», выявляющее более узкий юридический аспект проблемы: так обозначают процесс реализации политической программы по правовому отделению любого рода религиозных организаций от государства и его институтов. На мезоуровне секуляризация понимается как процесс утраты религиозными организациями своего влияния. На микроуровне изучение секуляризации подразумевает анализ влиятельности религиозных идей и религиозного сознания. Понятно, что эти три уровня секуляризации взаимосвязаны. [10] Секуляризация как социологическое понятие – это нейтральная описательная категория, обозначающая процесс утраты религией своей социальной значимости (а не о большей или меньшей религиозности и не о её качестве). В современном обществе религиозность человека выступает не столько синонимом принадлежности его к религиозной культуре в противовес культуре светской, сколько знаком его одновременной принадлежности к обеим данным культурам. Более того, в условиях активной экспансии религии, с одной стороны, и поисков светским сознанием «точки опоры» в кризисном социуме, с другой, – эпицентр проблемы светско-религиозного взаимодействия в значительной степени смещается из межсубъектного пространства в пространство жизненного мира личности. И не случайно поколение, родившееся в конце 1980-х – начале 1990-х гг., чья первичная социализация совпала, с одной стороны, с системным кризисом светского общества и, с другой стороны, с выходом религии и Церкви из социокультурного гетто советской эпохи и религиозным ренессансом, – наиболее контрастно отображает в своем жизненном мире коллизии взаимодействия между светской и религиозной культурами в ситуации социокультурной нестабильности. Как известно, оборотной стороной развития светской культуры и закрепления её ведущих позиций в общественной жизни стало сокращение социального мира религии и вытеснение религиозных смыслов, символов и практик из реального социально-когнитивного и деятельного оборота. Сегодня субъектами-носителями светской культуры изначально выступают практически все члены современного общества, независимо от их отношения к религии и данному положению дел соответствует массовое биографическое усвоение светской культуры «естественным путем», в процессе первичной социализации/инкультурации личности. Религиозная культура, в свою очередь, не интернализируется современным человеком в детстве, через поэтапное и «естественное» усвоение той или иной конфессиональной традиции, а формируется вследствие осознанного волевого личностного выбора в более или менее зрелом возрасте. Для секуляризованного и модернизирующегося общества характерна «перевернутость» и «разорванность» непрерывного и замкнутого цикла традиционного механизма усвоения религиозного опыта, которая была до 1917 года. Таким образом, светская культура может рассматриваться как социокультурная константа современности: она присутствует в сознании и жизненном мире человека и общества как первичное всеобъемлющее выражение социального знания. Современный человек не может отказаться от своей светскости, поскольку она вошла в его «плоть и кровь», сформировала и продолжает воспроизводить его социальность. В свою очередь, религиозная культура выступает в качестве «социокультурной переменной», введение которой в жизненный «оборот» зависит от позиции социального субъекта, от его осознанного выбора своей жизненной стратегии. Таким образом, даже принимая религиозные формы сознания и поведения в качестве руководства к действию, современный человек остается светским по своему социокультурному базису. Принятие им религии не отменяет исходной светскости, но ставит его перед проблемой совмещения и взаимной адаптации двух разноприродных служений – «и Богу, и кесарю». Не случайно, обращение человека в религию в наше время происходит через столкновение обретаемых им религиозных смыслов с усвоенными ранее светскими паттернами социального знания. В ситуации утраты институтов, обеспечивающих традиционное воспроизводство религиозности с детских лет и на ранней стадии социализации, таких, как религиозная семья, система религиозных учебных заведений, механизм производства религиозности оказывается «перевернутым». [8] Исследуя закономерности взаимодействия культур религиозного и светского типа в индивидуальном сознании, – С.Д. Лебедев предлагает строить основу методологии исследования основных социально-когнитивных стратегий отношения к религии (в соотнесении их с характеристиками аутентичных базовых элементов социального знания) на следующих критериях: 1. религиозность, как социально-значимое человеческое качество (= основана на усвоении/инкультурации личностью, религиозной культуры определенной конфессии; 2. культура, в т.ч. – религиозная (является самоорганизующейся системной целостностью, которая развивается из определенного субминимального состояния до состояния относительно полного и завершенного); 3. религиозность современного человека (которая есть результирующая взаимодействия секуляризованной светской культуры, изначально определяющей его жизненный мир), и конфессиональной религиозной культуры, помещаемой им в центр своего жизненного мира и постепенно трансформирующей его. [6] Необходимости и достаточности объективной составляющей критерия религиозности отвечает ценностная ориентация личности на приоритет ценности религиозной веры. Данную ориентацию предельно точно выражает евангельская фраза: «Верую, Господи! Помоги моему неверию!» Она означает, что ценность религиозной веры имеет для человека терминальный характер: он не ощущает себя достигшим должного состояния веры, но в силу этого стремится к ней как к важнейшей цели и ценности своей жизни. Такая тяга к вере – это та константа религиозности, которая характеризует человека как «уже принадлежащего» религии. В целом, сформировавшаяся в «эпоху перемен» 1990-х годов секулярность ценностно-мировоззренческих установок и ориентаций, – пока не носит деструктивного характера, т.к. в основной своей массе она не связана с вытеснением наиболее социально значимых ценностей на периферию жизненного мира личности и заменой его ценностями индивидуализма и гедонизма. Однако, анализируя данные социально-психологических исследований последних десяти-пятнадцати лет, обращаешь внимание на то, что большинство социологов не доверяют самоидентификации респондентов, более склонны говорить о религиозной неопределенности, энтропии, идейной эклектике и религиозном синкретизме, об квазирелигиозности религиозного сознания. По данным Ю.Ю. Синелиной, – 28% православных имеют сонники, книги об астрологии и способах гадания, 10% – руководства по медитации и расширению сознания, 8% – сочинения Рерихов, Блаватской, Кастанеды, у 5% опрошенных – есть руководства по магии, колдовству, заговоры. [9] Оккультизм, вера в колдовство – стали сопутствующими элементами обыденного религиозного мировоззрения. Сегодня не религия побеждает атеизм, а религия и атеизм отступают перед ростом мировоззренческой неопределенности и идейной эклектики, которая включает в себя веру в «переселение душ» и астрологию, уфологию, «энергетических вампиров», спиритизм, колдунов, шаманов, – образуя в сознании не структурированные, не объединенные в логическую систему, постоянно меняющие свои составные элементы неустойчивые соединения. И даже «продвинутые интеллектуалы» характеризуются сегодня специфическим «религиозным синкретизмом»: эти люди, как правило интересуются религиозной проблематикой, много знают и много читают о различных религиях. Некоторые из них имеют даже некоторый мистический опыт, и вовсе необязательно, христианский. На основе своих знаний, своего личного опыта и пристрастий они считают возможным составить для себя некий индивидуальный набор представлений. Многие из них могут сочетать христианство с верой в реинкарнацию, с медитациями, с упражнениями из даосской практики, – особенно на первом этапе христианской жизни. И, безусловно, – с точки зрения христианской догматики – это вопиющая религиозная безграмотность. Терпение верующих также имеет пределы: лишь один из пяти согласен «подставить щеку для удара». Для «начинающих» и «полувоцерковленных» характерны следующие критерии ценностного сознания: (1) амбивалентность, сочетание противоположных оценок; (2) нестабильность, изменчивость; (3) эклектичность – механическое сочетание элементов различных ценностей, часто противоположных; (4) синкретизм – смешение, слияние элементов различных религиозных культов; (5) доминирование прагматических установок; (6) стойкая политическая индифферентность; (7) преобладание инструментальных ценностей над терминальными. Не меньшую настороженность вызывают и тенденции «квазирелигиозности» представлений в обыденном сознании украинцев. Под «квазирелигиозностью» мы понимаем совокупность несистематизированных идей – веру в популярные на уровне массового сознания представления, носящие идеалистический характер. [7] Сегодня ассоциации магов, экстрасенсов и астрологов получили не только известность, признание, но и легализацию. Они оказывают влияние на некоторые издания и кафедры вузов, им присуждаются ученые степени. Доверие людей, в т.ч. – имеющих высшее образование, возрастает в связи с тем, что экстрасенсы имеют лицензии от Министерства здравоохранения Украины, где их приравняли к представителям народной и нетрадиционной медицины. Напомним, что религиозные деятели осуждают оккультизм и, согласно Библии, – Бог строго запрещает верующим заниматься оккультной практикой. Во «Второзаконии» сказано: «Не должен находиться у тебя… прорицатель, гадатель, ворожей, чародей, вызывающий духов, волшебник или вопрошающий мертвых, ибо мерзок перед Господом всякий делающий это». В социальной доктрине православной церкви вновь предупреждается об опасности внедрения под прикрытием «альтернативной медицины» оккультно-мистической практики, подвергающей волю и сознание людей воздействию демонических сил. [2] Особенно активно в этом плане телевидение, деятельность которого подчинена странной сверхзадаче (помимо бизнеса и прибыли), а именно – оболваниванию людей. Достаточно вспомнить итоги недавно завершившейся на телеканале «СТБ» очередной «Битвы экстрасенсов». Победителем его стала «представительница древнего рода чернокнижников» (!) Но не в этом-ли – и скрытая героизация оккультизма и зёрна дехристианизации Украины? Таким образом, рассматривая социально-психологический аспект статуса религиозности человека мы можем констатировать, что как явление многокомпонентное, многоплановое, многоуровневое, – оно требует иерархического аналитического подхода, который необходимо синдроматическим подходом, учитывающим сочетания ценностных выборов, которые состоят из центральных (т.е. – ядерных представлений о том, что есть благо) и периферических по отношению к этим ядрам ценностей. В сознании человека (или совокупности людей) это системное ядро самоорганизующейся религиозной культуры способно со временем трансформировать в соответствующем ключе весь исходный светский культурный репрезентант. Література: 1. Андреева. Л.А. Процесс рехристианизации в секуляризированном российском обществе // Социологические исследования, 2008, №3, с. 67-73. 2. Гостев. А.В. К принятию Основ социальной концепции Русской православной церкви. – М.: Новый мир, 2001, № 4, с. – 150. 3. Каариайнен. К., Фурман.ДЕ. Религиозность в России на рубеже XX-XXI столетий // Общественные науки и современность., М. – 2007, № 1 4. Карида В.А. Социально-психологические особенности самосознания неофита православия и его религиозной идентичности. // Наукові праці Маріупольського інституту МАУП: Збірник наукових праць. Випуск – 2. – м. Маріуполь, „Новий світ”, 2009, с. 110-136. 5. Карида В.А. Тенденция квазирелигиозности мировоззрения в среде студенческой молодежи // Духовно-нравственное здоровье личности и предпринимательство: Материалы I и II Междунар. Философско-теологической конференции. – Мариуполь, МИ – МАУП, - 2004 – 164 с. 6. Лебедев. С.Д. Отношение учащейся молодежи к религии // Социологические исследования, - М.: 2007, № 7, с. 87 – 97. 7. Немировский. В.Г. Структура и динамика религиозно-этических представлений студенческой молодежи (1987-2000 гг.) - Красноярск, «Мысль», 2002 8. Панков. А.А., Подшивалкина. В.И. – Проблема воспроизводства религиозного сознания в посттоталитарном обществе // Социологические исследования, - М., 1995, № 11, с. 99 – 103. 9. Синелина. Ю.Ю. Воцерковленность и суеверное поведение жителей Ярославской области // Социологические исследования, - М.: 2005, № 3, с. 96 – 107. 10. Узланер. Д.А. Секуляризация как социологическое понятие // Социологические исследования. – М.: 2008, – № 5, с. 62 – 67 ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Тришньовський А. М, кандидат медичних наук, завідувач кафедри загальноакадемічних дисциплін,доцент Тришньовська О.А. студентка 5 курсу, спеціальність «Управління персоналом економіка праці» Задеклароване Переяславською Радою у 1654 році рівноправне воз’єднання православних народів Руси-України та Московії через зраду царату цьому Маніфесту перетворилося у звичайне поневолення вільного козацького народу[22,25]. Перманентна національно-визвольна боротьба українського народу за свободу спричинювала до ще більш жорстокого та витонченого ув’язнення із застосуванням політичних, економічних, демографічних, релігійних, психологічно-моральних та мілітарних важелів. Російський імперіалізм ставив собі за мету повне зросійщення та дисиміляцію непокірного києворуського народу, який був другим фундатором цієї євроазійської імперії. Паритетна співпраця двох народів не передбачалася,( як це було, наприклад, у Австро-Угорській імперії ) через те, що європейський слов’янський візантійський психотип, хліборобська ментальність[17] та сангвінічний темперамент українського народу не поєднувався з угро-фіно-татаро-монгольським психотипом, з темпераментом холеріка, з психологією раба, брехуна, розбійника та злодія [4,25]. Біологічна та психологічна несумісність головних етнічних складових нової, пасіонарно сильної, імперії, була подолана шляхом визначення одного народу,( більш молодшого), головним, старшим та імперським. Вся сила держави була спрямована на розвиток, зміцнення та звеличення національного духу, етнологічних властивостей, психологічних та демографічних потенцій російського народу за допомогою нової імперської ідеології – російського націоналізму, який дуже швидко перетворився у свою крайню версію – великодержавний шовінізм. Паралельно з цим процесом йшло витіснення, заборона, дискредитація, висміювання мови, пісні, гумору та інших етнологічних цінностей києворуського народу. Нової, небаченої раніше, сили російський імперіалізм отримав після приходу до влади юдо-нацистського більшовицького режиму [5,26]. Ця влада, завдяки політиці жорстокого терору, насильства, витонченим методикам психо-інформаційного зомбуваня, встановила міцний тоталітарний режим, який з плином часу самоліквідувався. Найжахливішою та найкривавішою сторінкою комуністичного режиму була сталінщина, на вершині могутності котрої, відбувся величезний злочин проти людянності та цивілізації, ім’я якому - Голодомор 1932-1933 років, який Верховною Радою визнано геноцидом українського народу [1,11,14,18,24]. Російська Федерація, яка проголосила себе юридичною, матеріальною та політичною правонаступницею СРСР, з неприхованою агресивністю зустріла це справедливе рішення Верховної Ради України і докладає велетенських зусиль для дискредитації політики незалежної України, чинить перешкоди на шляху до демократії, виношує плани неоколоніалізму. З імперських позицій колишньої метрополії ніякого спланованого геноциду не було, все визначалося державною доцільністю, ідеологією та конституцією імперії, що сконала[5]. Така позиція має під собою цілком виправдану наукову платформу, суть котрої в агресивному націоналізмі панівної нації, в її маніакальному прагненні до світового панування. Аналіз державотворчих процесів, починаючи вже з античних часів, доводить, що рушійною силою утворення, територіального розширення, збереження держави, а тим більше імперії, завжди була корінна нація. В сучасній історії, етнопсихології, політології, інших споріднених науках ведеться завзята — і фальшива — боротьба проти такого твердження. Про те, що ядром держави завжди була певна панівна нація, найкраще свідчить історія держав-імперій, у якій одна-єдина нація накидала свою мову, культуру, релігію підбитим народам і асимілювала (або винищувала) їх чи перетворювала в рабів еволюційним або насильницьким шляхами. Такі ідеї, як комунізм, демократія, протягом століть існували як абстрактні, фіктивні ідеї, але при намаганні їх реалізувати вони обов’язково клали в своє ядро національну, докладніше націоналістичну ідею. Комунізм, демократія понаднаціонально ніколи не існували. Коли в державній ідеології такі інтернаціональні, понаднаціональні, космополітичні ідеї висувалися на перший план, то це був (і є) лише агітаційний, пропагандистський, демагогічний серпанок для держав, які насправді були, є і передбачають існувати в майбутньому як націоналістичні з одною-єдиною панівною нацією та її асимільованими колаборантами з інших етносів. Ще у ХІХ столітті Г.Гегель [2] запропонував психологічно-історичну теорію нації. За його твердженням, нація – це спільнота людей, об’єднаних спільністю походження, духу, душі, мови, волі, самосвідомості, товариськості, яка виявляється в часи національної безпеки та існування наявного або уявного ворога тощо. Завданням кожної нації, її історичним призначенням є вихід на сцену історії і боротьба з іншими націями за світове панування. Гегель розробив концепцію історичних і неісторичних народів (націй). Історичними, на його думку, є ті й тільки ті нації, які мали або мають власну державу і чиє існування базується на ідеології націоналізму. Неісторичні ( або підкомандні) народи є антропологічною сировиною командних націй, не мають власної долі, з часом дисимілюють і зникають з карти світу. Звинувачення в націоналізмі по відношенню до інших націй, зокрема тих, що визволяються з-під колоніального гноблення чужих панівних націй, нагадує традиційну фразу “лови злодія”. Націоналісти — вони, а ми демократи чи комуністи, вороги націоналізму, особливо того злочинного націоналізму т. зв. малих націй, які нібито є носіями великого націоналізму та тероризму. Історія звільнення народів Азії і Африки від колоніальної залежності від Англії, Франції, Португалії, Іспанії у XX ст. прекрасно ілюструє цю тезу. Так само, як намагання народів т. зв. СРСР, але насправді комуністичної Росії, звільнитися з колоніальної залежності від червоної Росії. Кожний поневолений народ, нація намагається здобути власну державність в боротьбі з націоналізмом панівних націй, які борються за збереження імперій чи сфер впливу. В основі державності панівних націй, які поступово — з упадком імперій — перестають бути імперськими, завжди лежав націоналізм. Так як націоналізм лежав, лежить і лежатиме в підставі існування моноетнічних держав[10]. Якщо виходити з тези про фактичне і всевладне панування ідей націоналізму в цілому світі, то, залежно від умов існування імперської, однонаціональної державності чи боротьби за неї, можна розрізняти державотворчий націоналізм трьох ступенів: 1. Націоналізм імперської держави ( чи держави з претензіями на імперськість, особливо, коли дана держава була імперською в минулому), що часто перетворюється в шовінізм з потягом денаціоналізувати інші нації; наприклад, Англія, Франція, Росія, Китай, Індія. 2. Націоналізм в основному однонаціональної держави без імперських амбіцій, але з тенденцією всіма силами забезпечити незалежне існування держави і самобутність нації; наприклад, Швеція, Фінляндія і багато інших моноетнічних держав. 3. Націоналізм бездержавної і безавтономної нації, нерівноправної з поневолювачами — така нація веде національно-визвольну боротьбу за утворення власної держави; наприклад, українці (донедавна), курди, тібетці. Таким чином націоналізм, незалежно від того, чи його рекламують назовні чи приховують під комуністичним або демократичним покривалом, є гарантом існування незалежних держав та, одночасно, останнім спасінням поневолених націй, які звільняються від колоніального гноблення. Українська нація — починаючи принаймні від другої половини XVI ст. і до 50-х років ХХ ст. (українські козацькі повстання, УНР, Холодний Яр, УПА), — була, як ні один європейський народ, носієм колосального заряду революційної енергії[3,6,7,8,9,12,19,21,22,23,25]. Майже кожне століття приносило повстання, революцію на українських землях. Метою всіх цих було, в остаточному результаті, здобуття, утворення незалежної держави. Нічого дивного, що українці стали об’єктом такої ненависті й такого винищування, паралелей яким важко знайти в історії. Як об’єктові геноциду і етноциду, українцям довелося принести більше жертв, як при етноциді євреїв і вірмен. Етноцид українців проводився особливо рафінованими методами, рідко поширеними у світовій практиці: штучним голодом, винищуванням у першу чергу інтелігенції – провідної націотворчої сили[14]. Найбільших ударів зазнала українська нація у XX ст. [21,23,24]від своїх ближчих та дальших імперіалістичних сусідів, озброєних у їхній винищувальній акції відповідними ідеологічними доктринами — від російського монархізму та російського комунізму, від польської національної демократії та польського національного комунізму, від німецького націонал-соціалізму. Рекордсменами у цьому етноцидному процесі стали російські колонізатори. Український народ внаслідок тривалого перебування в різних імперіях опинився у стані етнічної, ідеологічної, мовної, конфесійної та політичної розпорошеності. Неозброєним оком видно, що в різних регіонах України українське національне самоусвідомлення і тісно пов’язана з ним політична орієнтація є різними. У західних областях визволителі (читай: окупанти) час від часу змінювалися (поляки, росіяни, знову поляки, знову росіяни, німці, австрійці, румуни), і це загартовувало національну свідомість галичан і волинян як українців. На Лівобережжі "визволитель" залишався постійним, що давало йому змогу послідовно і поступово нищити національну свідомість українців та асимілювати їх "під росіян", нав’язувати свої архетипи. Російська імперія зігнула національний хребет багатьом мільйонам українців, змусила пройти їх через такі біологічні процеси як мімікрія, метаморфоза і дістатися незворотної мутації. Значна частина нащадків колишніх козацьких лицарів відцуралися нині всього українського: мови, культури, пісні, звичаїв, стали духовними мутантами з яничарським шовінізмом із зруйнованими архетипами. Замість рідних здорових архетипів Божої Матері, Спасителя, Козака, Січового стрільця, нав’язані чужі руйнівні патологічні архетипи Комуніста, Комсомольця, Бандита, Повії, Воїна-інтернаціоналіста. Українська нація за свою революційність, небажання зносити чуже панування стала об’єктом страшної ненависті цих же ближчих і дальших сусідів. Практика панування над українською нацією не була засуджена міжнародною громадськістю; правда про Україну, її минуле та сучасне блокується у міжнародному масштабі. Злочинці — вороги українського народу, представники ідей українофобії дуже активні досі. Якщо у добу козаччини українців обзивали мазепинцями, під час існування УНР – петлюрівцями, після визвольної боротьби ОУН-УПА – бандерівцями, то сьогодні – помаранчевими. У ХХ столітті тоталітарна система комуністичної Росії силою всіх своїх можливостей[1,7,11,18] — політичних, економічних, військових, терористичних здійснювала повторну колонізацію України радикальними винищувальними методами. Головним серед них був періодичний голодомор у супроводі репресій, каральних акцій та депортацій з подальшим переселенням на звільнені землі російського елементу, переважно криміногенного. Керівництво Росії розумілося на підставах націократії і тому з несамовитою жорстокістю боролися з найбільшим та з найсильнішим народом – українським і з тим духом, який його робив живим та живучим – українським націоналізмом. Вбити цей дух можливо тільки через повне фізичне винищення народу, - носія своєї аутентичної пасіонарної енергії. Геноцид українського народу, який проходив у чотири етапи через штучні голодомори, позбавив його величезної кількості життєдайного генофонду, спричинив важку етнопсихологічну травму, зруйнував резерви відновлення, призвів до духовного каліцтва зросійщених та зкомунізованих українців. Геноцид став основною і надійною зброєю імперської більшовицької Росії[14]. Він супроводжувався з небаченим пропагандистським звеличуванням командного російського народу. Незворотній та неминучий розпад СРСР, який був створений завдяки терору, диктатури насильства та геноциду поневолених народів, призвів до виникнення постколоніальних держав, в тому числі і України, у якої був відсутній власний національний провід. Націоналізм, як фактор реанімації, був і є наразі у стані анабіозу, що є трагічним постгеноцидним фактором. Як це не дивно, але в Україні не відбулося ні Нюрнберзького процесу над російськими колаборантськими комуністичними злочинцями за їхні злочини проти людства та проти української нації, допоки проросійську та колаборантську посткомуністичну верхівку не буде усунено від влади. Ця верхівка, повністю зберегла свою організаційну структуру в закамуфльованому або й відкритому стані. Функціонерно-бюрократичну верхівку не відсунули від влади так, як це трапилося в Чехії, Болгарії. Зрештою, цього не трапилося майже ніде на території колишнього Радянського Союзу ( у деяких випадках російську номенклатуру замінили своєю), не трапилося також в Росії, хоча там були сили (міцніші, як в Україні), що нахвалялися це зробити. Комуністично-номенклатурно-мафійні угруповання[13], створили клани та потужні партії і стоять на антиукраїнських позиціях. Українського національного комунізму навіть у функціонерно-бюрократичному розумінні (як, наприклад, у Литві, Польщі) ніколи не було. Тому комуністичні та близькі до них сили виступають у ролі п’ятої колони з позицій російського комунізму і націоналізму, практично за реставрацію панування Росії в Україні, за відродження колоніальних порядків, за відновлення терористичного режиму — і всього іншого, що від віків було пов’язане з російською окупацією України. Є кілька внутрішніх та зовнішніх причин, чому для російського комунізму, - найзлочиннішого явища XX ст., не було влаштовано Нюрнберзький процесс ні в Україні ні у світі : по-перше, глибокий упадок загальнолюдської моралі, при якому під гаслами псевдолібералізму (псевдолібералізму, бо справжній лібералізм завжди вимагав покарання злочинів влади), закамуфльованого кличами нібито боротьби за права людини, здійснюються найбільші злочини саме проти цих прав людини; по-друге, захоплення іміджем якоїсь неіснуючої гуманної, демократичної Росії, позбавленої імперіальних та імперіалістичних потягів, здатної навести лад і порядок у себе та, з цілком альтруїстичних міркувань, у відпущеній їй зоні впливу; по-третє, внаслідок кривавого терору російського комунізму, який панував десятиріччями в Україні, ворогові вдалося довести націю до такого упадку суспільної моралі, почуття справедливості, національної гідності, що ця нація не вимагає суду над злочинцями-терористами і над їхньою людиноненависницькою та українофобною ідеологією; крім цього, засобами корупції зуміли розкласти ті українські сили, які спершу виступали як, нібито, непримиримі вороги комунізму; по-четверте, тому, що російський державний антисемітизм не дійшов, все ж таки, до стадії гітлерівського “остаточного вирішення єврейської проблеми”. За новий Нюрнберзький процес не виступають дуже впливові сили міжнародного єврейства, можливо, зрештою, щоб не виносити на порядок денний питання про роль частини цієї меншини, тих, що декларували себе “людьми російської культури” і внесли великий вклад у формування комуністичної Росії, але ж наразі залишившись свідомими юдо-нацистами[5,26]. по-п’яте, тому, що СРСР був країною переможцем у другій світовій війні, а переможців, як відомо, не судять. Демократія в Україні закінчилася, ще не почавшись. Здається, ця проста формула найкраще відбиває становище, яке склалося. Немічні, криміналізовані, змутовані президенти, прем’єри, народні депутати, парламентська какофонія, зловживання різного гатунку на виборах, тотальна корупція та системна криміналізація, намагання різних відгалужень центральної влади за всяку ціну отримати хоча б частину виконавчих функцій (це дає найкращу можливість використовувати блага корупції), намагання поділити Україну на окремі королівства шляхом використання ідеї псевдофедералізації, українофобія, антипатріотизм, авторитаризм на усіх щаблях влади — це цілком неповна картина української фальшивої демократії. Ігнорування Конституції держави, гарантій прав людини і, навпаки, повні можливості вільного розвитку мафіозних структур — це обличчя нібито демократичної держави. Чому Україна не пішла шляхом реальної демократії? На це склався ряд внутрішніх та зовнішніх причин. До внутрішніх причин слід віднести такі постколоніальні фактори: 1. Не було викорінено (дотла) великих залишків тоталітарного режиму, очолюваного в Україні російськими та проросійськими комуністами та комсомольцями; не проведена люстрація. 2. Невирішення економічних питань — приватизації, земельної реформи, ринкової економіки, або вирішування цих питань в той спосіб, щоб всі користі залишилися й далі в руках номенклатурно-мафійної верхівки різних рівнів. 3. Розвал правозахисної системи, її корумпованість; ілюзорність правових норм і їх неадекватність поняттю справедливості; нерівність громадян України перед законом. 4. Відсутність українських — по суті — збройних сил і органів безпеки, які могли б гарантувати недоторканність української демократії. 5. Дуже низький національно-ідейний рівень керівників держави (президенти, прем’єри, народні депутати ), їх нефаховість, українофобія, некомпетентність, низький інтелектуальний рівень, повна відсутність політичної і особистої моралі, що довело до абсолютної корупції, абсолютної безвідповідальності і абсолютної безкарності. 6. Безперервне російщеня населення через православну церкву московського патріархату, російські та проросійські засоби масової інформації. 7. Слабкість та розпорошеність українських національно-патріотичних сил. В окрему групу необхідно залічити постгеноцидні внутрішні причини, які лежать у ментальності народу. Це: 1.Низький середній культурно-освітній, політичний, інтелектуальний рівень народу, (особливо інтелігенції ), серед якого ще, як наслідок терору, що панував в Україні понад сім десятків років, існує ірраціональне, але незвичайно міцне почуття майже тваринного страху (ось в що вдалося окупантам перетворити колись найреволюційніший народ Європи). 2. Психологічний сидром заручника (або стокгольмський синдром), який полягає у аномальній любові до ворога, ката одночасно з аутофобією, ауто- агресією до всього рідного (мови, культури, народу, Батьківщини ). 3. Антиінтелектуальний популізм, який дає можливість рватися до влади людям середніх здібностей, що отримують підтримку такої ж середньої маси. 4. Відсутність етично-морального гальма в поведінці — внаслідок цього грабіжництво, злодійство, хабарництво, продажність, алкоголізм, гедонізм, привілейований пріоритет особистого над спільним, загальним, державним, суспільним. Основні проблеми лежать у царині духовності, етнопсихології і діагностувати ці прояви необхідно для того, щоб знайти стимулятори, каталізатори, здатні змінити спосіб мислення, ліквідувати пасивність та рабськість, повернути національну гідність, психологічно повернути зросійщених українців до України. Це архіважливе завдання. Найголовнішою передумовою зміни ментальності — змінити в Україні, в цілому ряді її регіонів неукраїнську та ворожу всьому українському владу на всіх щаблях на владу українську. Ніде у світі — крім України — немає влади, нелояльної до своєї ж нації. В Україні нелояльна, ворожа українській нації влада панує на значній території держави. Це не парадокс, це злочин перед українською нацією і заперечення будь-якого процесу державотворення. Серез зовнішніх перешкод на шляху України до демократії необхідно підкреслити неприховану ворожість нинішньої кримінально-кадебістської влади Російської Федерації, яка базується на імперіалізмові, шовінізмові та мілітаризмові [15], фінансує антиукраїнські партії, злочинні терористичні організації, брутально втручається у внутрішні справи молодої держави, дискредитує через ЗМІ український націоналізм, героїв ОУН-УПА та керівництво України. Відмова Росією визнавати голодомор в Україні геноцидом свідчить про імперські амбіції, агресивність та спадковість людиноненависницької філософії. Демократична Україна може постати тільки при наявності у Росії демократичної влади. Допомога держав західної демократії Україні для того, щоби вона стала демократичною державою не витримують критики після того як Україна виконала їхні ультимативні вимоги: 1. якнайшвидше запровадила ринкові відносини, але це дало можливість краще експлуатувати Україну, накинути їй неоколоніальний статус; 2. усунула атомну зброю, (такого безглуздого вчинку не зробила жодна держав у світі. Це наразі зробило Україну незахищеною та неконкурентоспроможною). Чого не було серед ультимативних вимог: усунути від влади російських комуністів та їхніх колаборантів і покарати злочинців проти людства за голодомор 1932-1933рр. Такі проблеми західну демократію не цікавлять і не турбують, адже там панують і визначають політику у всьому світі юдо-масони[26]. Глобальна світова економічна криза підтверджує цю аксіому. Лунають голоси, що народ треба ще лише готувати до демократії. Насправді треба ліквідувати перелічені вже вище (очевидно, це ще цілком не всі) перешкоди і відчинити настіж ворота до тої неідеальної, але менш-більш нормальної демократії, в умовах якої живе велика частина цивілізованих народів Європи. Необхідно створити ренесанс українського національного духу, адже основною активною державотворчою силою в історії людства є націоналізм, який відповідає теорії колективного підсвідомого та архетипам[27]. І як би не маскували цю силу, як би її не переназивали, як би її не соромилися, як би не обзивали, насправді націоналізм був тією силою, що творила імперії, національні держави — і мобілізувала нації на захист своїх держав. Особливо гидко і моторошно виглядає сценарій, при якому верховоди національних та імперських держав, що тримаються на цьому верху якраз завдяки націоналізмові, який утворив і є підставою захисту власної держави, зневажають і ображають як націоналістичні ті угруповання, з якими їм, при певних політичних комбінаціях, не по дорозі. І як би милозвучно не ошукували ідеологи, що їхні держави захищаються при допомозі патріотизму, що США обороняє американський спосіб життя, Швеція — шведську демократію, Франція — французький республіканський лад, а Росія – інтереси російськомовного слов’янського світу то, коли глибше задуматися, вони захищають власну державу, власну націю во ім’я власного націоналізму. Лицемірити, може, не було варто, але таке лицемірство стало фундаментом багатьох державницьких ідеологій. Здавалося б, після проголошення незалежності України, формально держави української нації, завдання полягало в тому, щоб пригноблену націю перетворити в державну націю. Це не зроблено через сильну протидію Росії та проросійських внутрішніх сил. А лише державна українська нація здатна відкрити українському народові та іншим народам, які заселяють Україну, шлях до демократії такого типу, яким користується більшість європейських держав, у яких панують державні нації — французька, німецька, шведська та інші[20]. Ніхто інший ніколи не відкриє перед українською нацією ворота до нормального життя, якщо цього не зробить сама українська нація[21]. Подальше національне гноблення корінної нації унеможливить економічне зростання держави. Сьогодні Україна зникає, гине, руйнується тому, що не було реанімації національного духу, патріотизму, не знищено дощенту реліктів російської комуністичної тоталітарної системи і спеціально не було опрацьовано схеми поступового переходу і взагалі будь-якого переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої. Досі домінує та роспоширюється через засоби масової інформації психологія утриманства, рабства та українофобії, москвинофілії, підтримується статус денаціоналізованого українця, який нібито не потребує духовно-психологічної реабілітації і його задовольняє статус «русскоязичного насєлєнія». « Раб, котрий усвідомлює своє рабське становище і бореться проти нього, є революціонером. Раб, який не усвідомлює свого рабства і котрий нидіє в мовчазному, несвідомому та німому рабському житті, є звичайним рабом. Раб, у котрого слина тече, коли він описує принади рабського життя та пишається добрим та щирим хазяїном, є бидло та хам [16] ». Сьогодні в Україні відбувається жорстока боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України. Завдячуючи своїй природній силі та могутності, києворуський (український) народ витримав голодомор і тотальний геноцид з боку колонізаторів, вижив, здобув незалежність та поступово рухається до прогресу[10]. Цілком логічно очікується прихід до влади сильної, розумної і чистої української руки, що дотримуватиметься лінії безумовного захисту незалежності, служіння українській національній ідеї. Така рука Немезиди [10] отримає повну підтримку нації, так як підтримку нації отримала ідея незалежності. Іншого порятунку для нації та держави немає. Бо лише така рука може відкрити шлях до національної демократії, зберегти національну Українську державу — результат остаточного етапу багатовікової національно-визвольної боротьби. Список джерел та літератури : 1.Білас І. Репресивно-каральна система в Україні.1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз.- у 2-х кн..-К.,1994. 2. Гегель Г.В.Ф. Философия истории.-М.,1998. 3. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. К.,2006. 4. Гумилёв Л.Н. От Руси к России: очерки этнической истории.-М.:Экопрес,1992. 5. Климов Г. Протоколы советских мудрецов. Одесса.,1995. 6. Коваль М. Тотальна війна на знищення//Історія України : нове бачення.-У 2-х т.-К.1995. 7. Коваль Р. Багряні жнива Української революції. К.,2005. 8. Коваль Р. За волю і честь. К., 2005. 9. Коваль Р. Отамани гайдамацького краю.К.,1998. 10. Коваль Р.М. Підстави націократії.- К.:Вид. Незборима нація.-1994. 11. Кравченко В.,Добров П.,Футулуйчук В.М.,Панченко П.П.,Красноносов Ю.Н.- Україна.1920-1939 роки. 9. Документи свідчать.Донецьк, Східний видавничий дім ,-2004. 12. Кресіна І.О. Національні процеси в Україні.- У 2-х т.К.1997. 13. Кузин С., Пенчук Б. Донецкая мафия.-К.,2006. 14. Кульчицький С. 1933:Трагедія голодомору.-2 К.,1989. 15. Литвиненко А. ФСБ взрывает Россию.К.2006. 16. Ленин В.И. Памяти графа Гейдена. Полн. собр. соч. Т. 16, с. 37 — 45.М.-1965. 17. Макарчук С. Етнографія України.Львів.,1994. 18. Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933) Укр.іст.журн.-1995. 19. Мишанич Я. « Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика. К.,1999. 20. Римаренко Ю. Нація і держава. У 2-х т. Київ-Донецьк,1998. 21. Силенко Л. Мага Віра. Торонто. -1999. 22. Субтельний О. Україна.Історія.К.-1993. 23. Старів С. Страта голодом.-К.,2002. 24. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років:сторінки неписаної історії.-К.,1993. 25. Штепа П. Московство. Дрогобич.1997. 26. Ходос Э. Еврейский синдром -3. Харьков.-2002. 27. Юнг К.Г. Архетип и символ.-М.2000. МЕНДЖМЕНТ ТА УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ УДК 621.791.754.658:502 ЭКОЛОГИЧЕСКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ И ТЕОРИТИЧЕСКОЕ ОБОСНО- ВАНИЕ БАЛАНСА ВРЕДНЫХ ВЕЩЕСТВ ПРИ НАПЛАВКЕ Логвинов Ю.В., зав. кафедры менеджмента, кандидат технических наук, доцент Данная публикация посвящена вопросам экологического менеджмента в частности теоретическим обоснованием баланса вредных веществ в экосистемах сварочно-наплавочного производства. Актуальность данной проблемы связана с экологическим менеджментом, управлением и контролем над выбросами вредных веществ в атмосферу, вы-полнение более жестким международным требованиям по очистке, фильтрации и практическим решение международного Киотского соглашения, пересмотром в связи с этим существующих технологий по приоритету экологически чистых. Первые исследования [1,2] позволяющие сформировать методологию и теоретическую базу этого направления. Решение вопроса о балансе вредных веществ в экосистеме, в частности в наплавочном производстве, разработке средств локализации и нейтрализации сварочных аэрозолей (СА) и вредных веществ на рабочем месте при наплавке. Предлагаемые решения этих вопросов возможны путем: - систематизация и формализация всех переменных участвующих в эко - системе; - определение роли и цели этих переменных в экосистеме, в балансе вред- ных веществ и СА; - при постановке задачи исследований и разработке вопросов локализации и нейтрализации вредных и СА при наплавке и создании малоотходных техно- логий отвечающих международным стандартам. . Математическая постановка задачи представлена в балансе экосистемы SВВ между источниками вредных веществ Qi и восстановителей баланса экосисте-мы Мj путем разработки средств локализации и нейтрализации, вредных ве-ществ и (СА) при наплавке. {Qi } = { Мj } (1) Это основная целевая функция экосистемы SВВ, а к этому решению направ- лена публикация, связана с определенными ограничениями, рассматривается баланс вредных веществ, попадающих в атмосферу только при наплавочном производстве. С другой стороны это конкретное решение по выбросу в атмос- феру СА по Киотскому соглашению, практическая разработка системы фильтра- ции и очистке вредных веществ в замкнутой системе, причем технические реше- ния и замкнутую систему фильтрации можно успешно применить в метал – лургическом производстве. Рис. 1. Укрупненное представление о равновесии экосистемы в наплавочном производстве Рассмотрим, какие факторы и составляющие участвуют в экосистеме по выбросам в атмосферу вредные вещества и СА с учетом металлургических составляющих, которые образуются при производстве наплавочных работ. Рис.2. Укрупненные факторы, участвующие в балансе экосистеме в наплавочном производстве. Целевая функция баланса экосистемы - это (1) тождество между источниками загрязнения и восстановителями системы. Обозначения: х-транспорт, добыча, переработка и другие загрязнители; производство металлургическое, машиностроительное, все выше перечис- ленные относятся к основным источникам выделения вредных веществ Qi в атмосферу. Восстановители баланса являются множество Mj это: - {m} разработка малоотходной и безотходной технологии - {n} разработка средств и способов локализации и нейтрализации вредных веществ и СА. n На данный момент сложился такой баланс: ∑ (хij +уij )›(nij + mij), (2) j=1 т.е. производство, средства добычи и переработки, транспорт и другие загряз- нители производят больше выбросов вредных веществ СА в атмосферу, чем восстанавливают. Поэтому возникает резкая разбалансировка экосистемы Sbb, восстановить баланс, в нашем случае можно при помощи восстановителя Mj. Балансовая зависимость в математическом виде описания должна быть представлена как экосистема Sbb с множеством загрязнителей и составляющих: Sbb { Qi, Mj} (3) В формальном математическом виде, как квантор общности множества ис-точников образования вредных веществ и восстановителя в виде разработки средств локализации и нейтрализации вредных веществ (в идеале разработка безотходных и малоотходных технологий наплавочного производства). Причем баланс и устойчивость экосистемы Sbb сохраняются между основными источниками образования вредных веществ Qi и восстановителями в виде средств и способов нейтрализации и локализации вредного веществ Mj. Разработка малоотходных и безотходных технологий должна быть приори- тетной задачей, требует постоянной и системной работы по устойчивости баланса [3-4]. В свою очередь, остановимся подробнее на основных источниках вредных веществ Qi. n Qi = ∑ (хij +уij ) (4) j=1 где хij-транспорт, добыча, переработка и другие загрязнители; уij –производство(применение различных модификаций и технологических решений по модернизации и уменьшению выбросов вредных веществ в атмосфе- ру). Основные восстановители баланса Mj состоят из: m Mj =∑(nij + mij) (5) i=1 mij-разработка современных малоотходных и безотходных технологий; nij-разработка системы и средств нейтрализации и локализации СА. Выполняются требования по технологии и согласно ДБН А 2.2-1-2003, про-ходят экологическую экспертизу и подтверждается ОВОС [5]. Это обязательные требования при строительстве новых производств, новых технологий, а также реконструкции старых технологий. В реальности для практического применения зависимостей (1) и (3) необхо- димо произвести модернизацию и предложить замкнутую систему фильтрации, позволяющей отфильтровать твердую составляющую сварочного аэрозоля (ТССА) и газообразную составляющую сварочного аэрозоля (ГССА). Причем экономическое решение целесообразно и оправдано. Многие технологии годами отработанны и имеют хорошие технологические наработки и решения, но вопрос экологии и охраны окружающей среды не решают. Предлагаемые решения позволяют объединить множество {Qi}, и {Mj}, что позволит значительно улучшить экосистему Sbb и улучшитьть баланс между источники загрязнения и восстановителями экосистемы. Объединение множеств {Qi}и {Mj} называется множество, состоящее из всех тех и только тех элементов, которые принадлежат, хотя бы одному из множеств Qi или принадлежат Mj. {Qi} U {Mj} ( 6 ) Wn- предлагаемая система фильтрации и очистки и приспособление от выброса СА в атмосферу. Wn ≤ {F, P} ( 7) где F- предлагаемый фильтр учитывающий особенности наплавочной техно- логии, международным требованиям и стандартам; P- специальное приспособление по фильтрации и подачи очищенного возду- ха в зону наплавочного производства. Выводы: 1.Приведенные исследования позволяют на математическом уровне произвес- ти: - систематизацию и формализацию всех переменных участвующих в экосис -теме по выбросу вредных веществ в атмосферу при наплавке; - определить роль и цели этих переменных в экосистеме и в балансе вред-ных веществ и СА; - произвести постановку задачи и представить зависимости в формализо- ванном виде с использованием теории множеств и отношений (1-7). 2.Дано практическое реализация вопросов [3,4] по восстановлению экосистемы в частности атмосфере, при наплавке предлагаются специально разработанные замкнутая система фильтрации и приспособления. Список литературы: 1.Левченко О.Г. Способы и средства локализации и нейтрализации сварочных аэрозолей /. Докторская диссертация – Киев: ИЭС им. Е.О. Патона, 2002,453с. 2.Чигарев В.В. Металлургические и технологические основы наплавки износостойких сплавов порошковыми лентами /Докторская диссертация, - Мариуполь, 2001, 498с. 3.Патент на корисну модель u 2005 10339 Бюл.№1 15.01.2007р. Логвинов Ю.В. 4.Патент на корисну модель u 2005 10341 Бюл.№12 15.12.2006р. Логвинов Ю.В. 5.ДБН А.2.2.-1-2003 Состав и содержание материалов оценки воздействий на окружающую среду (ОВОС) при проектировании и строительстве предприятий, зданий и сооружений. К. «Укрархбудінформ», 21с. УДК 621.791.754.658:502 РЕШЕНИЕ НЕКОТОРЫХ ТЕОРЕТИЧЕСКИХ ВОПРОСОВ ЭКОЛО-ГИЧЕСКОГО МЕНЕДЖМЕНТА Логвинов Ю.В., зав. кафедры менеджмента, кандидат технических наук, доцент В данной публикации впервые представлены теоретические вопросы экологического менеджмента путем разработки способов и средств локализации и нейтрализации вредных веществ с учетом металлургических процессов при наплавке. Рассматривается экосистема Sbb наплавочного производства как множество факторов влияющих на выделение СА и предлагаются восстановители экосис- темы. Впервые эти вопросы были рассмотрены в работах [1-2] и явились базой и методической основой этого направления исследований. Средства локализации и нейтрализации СА при наплавочных работах, входя -щих в основную целевую функцию экосистемы Sbb как основной восстанови- тель, имеют важное практическое решение в вопросах по выбрасам вредных веществ и (СА) в атмосферу что соответствует международным требованиям и в частности Киотскому соглашению, об фильтрации и очистке вредных веществ в замкнутых системах без выброса в атмосферу. Решение этих вопросов возможно путем: - улучшения условий труда и санитарных норм на рабочем месте при про- изводстве наплавочных работ - U; - исследование металлургических процессов наплавки Мр влияющих на образования вредных веществ и СА; - систематизация факторов F влияющих на выделение вредных веществ вхо- дящих в экосистему Sbb , заложены основы прогнозированния вредных веществ и СА. МSbb {U, Мр, F} (3) Математическая постановка задачи в формализованном виде, как квантор общности для всякой экосистемы Sbb , рассматриваемой области факторов состо- ит из элементов востановления баланса экосистемы путем разработки средств и способов локализации и нейтрализации вредных веществ и (СА) при наплавке. Целевой функцией улучшение условий труда U и санитарных норм на рабо- чих местах наплавщика видим: U = {Z, М, А} (4) где Z -минимальные затраты на модернизацию технологии; М - модульный принцип по улучшению очистки и фильтрации; А –адаптация, быстрое внедрение по ходу опытной эксплуатации, модерниза- ции без остановки существующих отработаных технологических решений. В свою очередь в состав Z входит: Z = {kz, mу, r} (5) где: kz – капитальные затраты на создание фильтроочистных установок; mу – мониторинг работы установки (определение сильных и слабых мест, разработка мероприятий по устранению отрицательных результатов); r – разработка технического регламента работы установки и приспособле- ний (замены сорбента, зачистки контейнеров от пыли). Важнейшей составляю- щей является инструкция по эксплуатации фильтровентиляционных установок. Основной составляющей по созданию способов и средства по локализации и нейтрализации вредных веществ в экосистеме при наплавке, это учет особеннос- тей металлургических процессов (Мp ) при наплавке. В общем формализованном ввиде это: Мp { Мx, Nd, Np, F } (6) где: Мx –механизм образования вредных веществ и СА в металлургических процессах, сложность заключается в мало исследованных этих процессов при наплавке, также вопросы образования выбросов вредных веществ в твердой составляющей сварочного аэрозоля (ТССА) и газообразной составляющей сварочного аэрозоля (ГССА). Основной источник паров, из которого определяется ТССА, находится на торце наплавочного сварочного электрода, механизм образования строится на формировании капли, отрыва при определенных условий, образование газообраз- ной составляющей, изучение направления движения ТССА и ГССА. Важнейшей составляющей на механизм образования вредных веществ и СА- является ско - рость образования паров металла, упругость пара и его компонентов, температу- ра поверхности испарения, а также площади испарения. Nd - направление движения вредных веществ и СА является важной состав- ляющей, при разработке приспособлении по забору вредных веществ и подачу очищенного воздуха. Множество экспериментов, мониторинговые исследования в районе сварочной ванне, определены основные направления движения вредных веществ и характер ТССА, ГССА, важный элемент при этом определение опти-мального расстояние непосредственно в зоне наплавке, скорость образования паров металла. Особенность испарения в другом процессе, фракционное и нефракционное испарение. Все вышеперечисленное детально произведен мониторинг, систематизировано, и позволило произвести постановку задачи, создать специальные приспособления [2]. Причем эти приспособления выпол-няют две функции, в одном из приспособлений производится забор вредных веществ и СА из зоны наплавки и подача отфильтрованного воздуха в наплавочную зону. Np- состояние шлаковой фазы покрытия играющую важную роль в металлурги- ческом процессе наплавки при осуществлении фильтрации и при подачи очищен- ного воздуха в зону наплавки. Исследование этого процесса более детально рас- сматривается в дальнейших публикациях. В чем заключается систематизация факторов F влияющих на выделение вред- ных веществ входящих в экосистему Sbb в формализованном виде: F { Те, Хс, Vn, М, Р} (7) где Те -технологические составляющие наплавочного процесса (величина тока Iа, напряжение- U, диаметр проволоки - dэ, импульсной пульсации тока); Хс- химический состав проволоки, с учетом металлургических процессов основ- ного металла и химических элементов проволоки. Причем такой оптимальный состав проволоки и всех металлургических процессов необходимо, чтобы ввыделялось минимальное количество СА в атмосферу и не нарушались прочностные и технологические свойства при формировании шва наплавочного материала; Vn- скорость образования паров вредных веществ и СА. Важно этим про- цессом управлять и прогнозировать с какой скорости и в каком временном интервале происходят эти процессы; М- математическое моделирование процесса наплавочного производства; Р- разработка системы прогнозирования выбросов ТССА и ГССА при наплавке. Выше перечисленная формализация, представленная в формулах (6-7), позволит Произвести и постановку задачи по исследованиям и разработке теоретических основ создания способов и средств локализации и нейтрализации вредных ве -ществ при наплавке и разработке восстановителей экосистемы Sbb. Выводы: 1.В предлагаемой работе представлены некоторые теоретические основы, эко-логического менеджмента разработки способов и средств локализации и нейтра-лизации вредных веществ при наплавке. 2.Условия труда направщика на рабочем месте является важной составляющей: U = {Z, М, А} (4) где: Z-минимальные затраты на модернизазацию и решения экологических задач; М - модульный принцип организации (возможность безболезненно наращивать фильтровентиляционные системы); А -адаптация и быстрое внедрение с максимальным учетом особенностей пред- приятия. 3.Металлургические процессы, включающие множества составляющих: Мp { Мx, Nd, Np, F} (6) где: Мx - механизм образования вредных веществ в металлургические процессе. Nd - направление движения вредных веществ и СА при наплавка; Np - состояние шлаковой фазы при наплавке и роботы фильтровентиляционных систем. 4.Систематизация факторов F, влияющих на выделение вредных веществ, входящих в экосистему Sbb в формализованном виде: F { Те, Хс, Vn, М, Р} (7) где: Те -технологические составляющие наплавочного процесса (режимные составляющие наплавки); Хс- химический состав как проволоки, так и основного металла; Vn - скорость образования паров вредных веществ и СА; М - математическое моделирование процесса наплавки; Р - разработка системы прогнозирования выбросов ТССА и ГССА. 5.Дано практическое реализация вопросов [3,4] по восстановлению экосистемы в частности атмосфере, при наплавке предлагаются специально разработанные замкнутая система фильтрации и приспособления. Перечень литературы 1. Левченко О.Г.Способы и средства локализации и нейтрализации сварочных аэрозолей /. Докторская диссертация – Киев: ИЭС им. Е.О. Патона, 2002 453с 2.Чигарев В.В.Металлургические и технологические основы наплавки износостойких сплавов порошковыми лентами /Докторская диссертация, -Мариуполь, 2001, 587с. 3.Патент на корисну модель u 2005 10339 Бюл.№1 15.01.2007р. Логвинов Ю.В. 4.Патент на корисну модель u 2005 10341 Бюл.№12 15.12.2006р. Логвинов Ю.В. ……………….. УДК 621.791.754.658:502 УСОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ СИСТЕМЫ ОЧИСТКИ СТОЧНЫХ ВОД ПРИ МОЙКЕ ПОДВИЖНОГО СОСТАВА НА АВТОПРЕДПРИЯТИЯХ Логвинов Ю.В, к.т.н. зав. кафедры «Менеджмент» МИ МАУП Вопросы усовершенствования системы очистки сточных вод при мойке подвижного состава на автопредприятиях является актуальной и требует инновационных решений. Основной целью публикации является практическое решение вопросов повторного использования сточных вод согласно законодательству Украины «Водному кодексу Украины», «Об охране окружающей природной среды», путем создания простых, надежных в эксплуатации не требующих больших капитальных вложений инженерных сооружений. Важной составляющей является решение задач по: - усовершенствованию системы очистки и фильтрации, проектируемый для очистки сточных вод, должен быть обособленный и разрабатываться самостоятельно, независимо от работы системы существующих очистных сооружений и отстойников автопредприятий; - разрабатываемый фильтр для очистки сточных вод, выполняет функцию чистой обработки после грубой очистки сточных вод и внедрение бензо-масло отстойников, технологии абсорбции доведя содержание нефтепродуктов не более 0,3 мг/л; - в качестве сорбента должен использоваться относительно дешевый материал местного производства (возможно отходы производства); - установка должна быть проста в эксплуатации, обслуживаться персоналом не требующий специальной подготовки; - учесть наличие грунтовых вод на глубине 1,2 метра; - нагрузка на крышки Q =50 тонн (по поверхности проезжают тяжелые автомашины); -проектируемый фильтр подключается к существующим инженерным коммуникациям . На рисунке 1 представлена усовершенствованная система очистки сточных вод при мойке подвижного состава на автопредприятиях. Конструктивно система очистки состоит из двух отсеков А и В отделенной перегородкой - 2. Отсек А снабжается сточными водами патрубком - 3 и подводной трубой – 4. Рис.1. Усовершенствованная система очистки сточных вод при мойке подвижного состава автотранспорта. В отсеке В на опору – 6 и уплотнитель -10 установлена кассета – 5 заполненным сорбентом и отходящим патрубком -7. Отсек А накрыт крышкой – 9, а отсек В крышкой – 8. Кассета 5 периодически меняется. Продумана система утилизации отработанного сорбента в кассете 5. Предлагаемая усовершенствованная система очистки сточных вод при мойке подвижного состава автотранспорта проста в эксплуатации, надежна. Изготовление усовершенствованной системы очистки сточных вод при мойке возможно силами автопредприятий. …………….. УДК 621.791.754.658:502 ТРАНСПОРТНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ НА ПРИКЛАДІ ОРГАНІЗАЦІЯ АВТОПЕРЕВЕЗЕНЬ СЛЯБІВ Логвинов Ю.В, к.т.н. Зав. кафедры «Менеджмент» МИ МАУП Вопросы усовершенствования транспортного менеджмента та організація автоперевезень слябів требуе іноваціних рішень. Організація автоперевезень слябів-(А) для Україні орентированой на експорт металлопродукции є актуальними, требующие постійних удосконалень і інновационих рішень. У загальному вигляді це шестірка. Основні чинники впливають на це: {А} {С, М, R, О, В, Р} (1) де С –різке збільшення тарифу на ж.д. перевезення; М –складні механізм замовлення вагонів на наступний місяць(маса узгод-жень і підписів); R -неритмічність подачі вагонів в потрібному асортименті О – управляти і організовувати автоперевезення. В - рішення питань безпеки перевезень. Р – попутная завантаження вантажу, зменшення баласны пробігів автотранспорту (організація перевезень з порту оборудования ящиках, що значно поліпшить економічні показатели). У свою чергу чинники представлені (1) усовершенствуются і пропонуються рішення{N} {О, В, Р} так до складу множини. В безпеці перевезень требует вирішення завдань {В} {К, Z,} (2) де К – покращення що витримує великі навантаження в перебігу року. Z -організації і розстановки знаків світлофорів забезпечуючи швидкий проїзд по маршруту. Р - організації систем кріплення устаткування в ящиках. У дальнійшіх публікаціях розгладнути вище перелічені дослідження. ……………………………… ДЕСЯТЬ ЛУЧШИХ БЕСПЛАТНІХ СПОСОБОВ ПООЩРЕНИЯ РАБОТНИКОВ Рысенкова Л. П.,- начальник учебного отдела, старший преподаватель кафедры управления персоналом и экономики труда Петрик К. В., студентка 5 курса , специальность «Управления персоналом и экономики труда» В настоящее время ни у кого не вызывает сомнения, что самым важным ресурсом любой компании являются ее сотрудники. Однако далеко не все руководители понимают, как трудно управлять этим ресурсом. От того, сколь эффективным окажется труд наших сотрудников, зависит успех любого предприятия. Задача руководителей состоит в том, чтобы максимально продуктивно использовать возможности персонала. Какими бы сильными не были решения руководителей, эффект от них может быть получен только тогда, когда они удачно воплощены в дела сотрудниками предприятия. А это может произойти только в случае, если работники заинтересованы в результатах своего труда. Здесь мы сталкиваемся с важнейшим аспектом управления - мотивацией. Для того, чтобы понять роль мотивации в эффективном управлении предприятием, ответим на вопрос, какой сотрудник представляет наибольший интерес для организации. Ответы могут быть самыми разными, но вряд ли найдется тот, кто не согласится, что это будет человек, который может и хочет выполнить поставленные перед ним задачи. Как показывает практика, навыки сотрудника не принесут результата, если он не заинтересован в нем. Поэтому при приеме на работу и постановке задач необходимо, прежде всего, понять, насколько способен работник выполнить поставленные перед ним задачи, и насколько он мотивирован для выполнения. Решение задачи эффективного управления персоналом, прежде всего, сводится к совершенствованию навыков работников и к изысканию наилучших способов побуждения сотрудников к результативной работе. Поощрение работников за хорошее выполнение работы - один из лучших способов сохранить их мотивацию и заинтересованность в работе. Существует бесконечное число способов того, как дать высокую оценку и отблагодарить работников за хорошее выполнение работы. Многие из этих способов, если и требуют денежных затрат для их осуществления, то очень незначительных. Представленные ниже способы поощрения входят в число самых стимулирующих для работников. Интересная работа Несмотря на то, что некоторые задания давным-давно стали для руководителя рутинными, они могут быть очень интересными и очень захватывающими для его работников. Когда подчиненные блестяще справляются со своими заданиями, можно их поощрить, передав некоторые из обязанностей руководителя или поручив разработку проектов, над которыми им интересно было бы работать. Это не будет стоить ни гроша, но в то же самое время работники будут иметь стимул, поскольку они смогут развивать свои профессиональные навыки. От этого выиграют работники и организация. Публичное признание Каждый человек хочет, чтобы его поощрили и высоко оценили за хорошее выполнение работы. Один из самых легких и самых эффективных способов поощрения ваших работников без денежных затрат – публичное выражение признательности за их усилия. Вы можете добиться этого, сообщая об эх достижениях на общих собраниях, посылая по электронной почте поздравительные сообщения за отличную работу (с копиями для всех остальных работников отдела или организации), размещая статьи об усилиях ваших работников в рекламном проспекте компании или используя многие другие подобные подходы. Эти методы не требуют денежных затрат, они легкие и очень эффективные. Свободное время Другой важнейший, не требующий денежных затрат способ поощрения работников, - предоставление им свободного времени. В сегодняшнем очень занятом деловом мире свободное от работы время стало невероятно ценным. Люди хотят проводить как можно больше времени со своими друзьями и семьями и как можно меньше – в офисе. Конечно, последствия разукрупнения и реорганизации требуют от каждого человека выполнения большего объема работы, а не меньшего. Если предоставить работнику свободное время или дать ему выходной, то он будет рад возможности ненадолго уйти из офиса, чтобы заняться своими личными делами, сходить на рыбалку или просто расслабиться. Он вернется взбодренным и благодарным за предоставленное свободное время. Информация Работники всегда жаждут информации. Однако, некоторые руководители хранят информацию в тайне и охраняют ее так, как будто они охраняют весь золотой запас Вселенной. Вместо того, чтобы утаивать информацию от своих подчиненных, начальник может поделиться с ними этой информацией, рассказать им о том, как функционирует организация, и что у нее есть в проекте на будущее как для организации в целом, так и для работников. Предоставляя работникам информацию, руководитель не только помогает им тем, что необходимо для принятия более обоснованных и верных решений, но и показываете им, что он ценит их как людей. Разве это не то, чего хочет каждый? Обратная связь Работники как никогда сильно хотят знать, насколько ценится то, что они делают на своем рабочем месте. Единственный человек, который может сказать им как они работают – это их руководитель. Поэтому будет не плохо, если руководитель поинтересуется у подчиненных как идут дела, есть ли у них какие-нибудь вопросы по работе и не нужна ли помощь, обеспечит обратную связь в их работе, поблагодарит их за хорошее выполнение работы. Руководителю не нужно ждать ежегодной оценке деятельности работников, чтобы предоставить им обратную связь. Действительно, чем сильнее обратная связь в деятельности, и чем чаще руководитель ее обеспечивает, тем сильнее будет их способность отвечать вашим требованиям и требованиям организации. Вовлечение Вовлекайте работников в процесс принятия решений, особенно тех, которые их касаются. Поступая таким образом, покажите работникам что уважаете их точку зрения, а также гарантируете получение самой достоверной исходной информации в процессе принятия решений. Служащие находятся в лучшем положении для того, чтобы видеть самое лучшее решение возникающих проблем, поскольку они непосредственно осуществляют производственный процесс и общаются с потребителями. Работники, возможно, знают что делать. К сожалению, у многих работников никогда не спрашивают их мнения, а если и спрашивают, то это мнение сразу же отбрасывается. Вовлечение работников увеличивает их обязательства перед организацией и, в то же самое время, помогает упростить осуществление новой идеи организационных изменений. Затраты – нулевые, отдача – огромная. Независимость Работники высоко ценят свободу в выборе способа выполнения работы. Никому не нравится инспектор или руководитель, который всегда стоит у работника за спиной, напоминая ему о строгом порядке выполнения работы, и который поправляет его каждый раз, когда он делает незначительные отклонения. Когда начальник говорит работникам, что именно нужно выполнить, обеспечит необходимую подготовку, и затем предоставит им возможность самим решить, каким способом они выполнят эту работу. Тем самым он увеличит вероятность того, что они выполнят работу так, как он хочет. Кроме того, работники, чувствующие свою независимость, привнесут дополнительные идеи, энергию и инициативу в свою работу. Празднования Дни рождения, годовщины организации, самое высокое среднее количество произведенной продукции, дольше всех продержавшийся рекорд безопасности в работе, и много-много других событий – отличный повод для того, чтобы их отпраздновать. Купите несколько коробок пирожных и устраивайте вечеринку! Подчиненные по достоинству оценят поощрения, начальник – выполнение работы и преданность работников, которую он от них получит. Гибкость Все работники ценят возможность получения свободного графика работы. Некоторые должности, такие как секретарь, розничный продавец, охранник, несомненно требует жесткого графика и места расположения работы. В то же время другие должности, например, программиста, технолога, финансового аналитика, не так сильно привязаны к часам и установленному вами рабочему месту. Предоставляя подчиненным возможность проявить гибкость в определении их собственного рабочего времени и рабочего места, можно очень сильно стимулировать их. В организациях, где предоставление такого уровня гибкости невозможны, все равно можно наделить работников полномочиями, поручая им принятие ежедневных решений о том, как они должны выполнять свою работу или как они должны отвечать за результат обслуживания потребителей. Повышение ответственности Большинство работников совершенствуются на своем рабочем месте. Совершенствование через изучение новых возможностей так же хорошо, как и шанс научиться новому и приобрести опыт в организации. Некоторые работники удовлетворены движением в никуда. Но большинство надеются изучить больше, чтобы быть участником принятия решений высокого уровня и повышать как свою ответственность, так и свое жалование. Поэтому предоставление работникам возможностей действовать, обучаться и профессионально расти – сильный стимулирующий фактор. Это демонстрирует работникам о доверии, уважении. Не собирайтесь стимулировать своих подчиненных, разводя костер вокруг них. Вместо этого нужно найти способы зажечь огонь в них самих, чтобы сделать работу местом, где ваши работники хотят и могут сделать все, на что они способны. Следует отметить, что поведение человека всегда мотивировано. Мотивировать сотрудников – значит затронуть их важные интересы, потребности в чем-либо. Нарушения в мотивации могут иметь несколько причин, которые коренятся в межличностных конфликтах между сотрудниками. Образцовые организации, достигающие значительных результатов в побуждении приверженности к труду и склонности к постоянным нововведениям десятков и даже сотен людей показывают, что нет никаких причин, по которым невозможно создавать системы, позволяющие большинству персонала чувствовать себя победителями. Литература: 1. Афонин А.С. Основы мотивации труда: организационно-экономический аспект.- К:.МЗУУП, 2001. 2. Балабанова Л.В. Сардак О.В. Управление персоналом . – К:.ВД»Профессионал», 2006. 3. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М, 2000 4. Кричевский Р.Л. Если вы – руководитель: элементы психологии менеджмента в повседневной работе ..- М ,2000 Друкер П. управление, нацеленное на результаты: Пер. с англ.- М,2000 Деякі принципи і прийоми керівництва, особливості стосунків та їх індивідуальні стилі Рисенкова Л. П.,- начальник навчального відділу, старший викладач кафедри управління персоналом і економіка праці МІ МАУП Бардіна О.О.- фахівець навчального відділу, філолог, викладач. Крім типологічного та індивідуального стилів керівництва, на практиці існують принципи і прийоми управління, про які не прийнято говорити вголос. Не всі названі нижче принципи (чи прийоми) є принципами найвищої моралі, але їх використання керівниками уможливлює утримання, інколи на деякий час, керма управління. Ці принципи, хоч і є певною мірою породженням нашої колишньої системи з поправкою на менталітет, все ж таки мають під собою психологічне підгрунтя. 1. «Ефект опудала». Керівник обирає із працівників, причому з високим статусом і висококваліфікованих, «опудало», тобто того, ким він лякає решту працівників. А саме: на різних нарадах, «летючках» тощо, де присутня більшість працівників, він прагне применшити значення роботи своєї «жертви», показати «некомпетентість» цієї людини, критикувати слушні рекомендації, зауваження. Цим начальник «вбиває двох зайців»: а) показує підлеглим, менш кваліфікованим і з нижчою посадаю, що «я можу зробити з вами те ж саме або й що більше», і тим самим наганяє на них переляк; б) підриває авторитет і нервову систему своєму потенційному конкурентові, щоб той зривався і показував себе як скадналіст. Подібна тактика керівника призводить до затяжних, відкритих і прихованих конфліктів, які, в принципі, не закінчуються ані чиєюсь перемогою, ані позитивним ефектом. 2. «Бий своїх, щоб чужі боялися». Деякі керівники показують, що вони розрізняють поняття «дружба» і «робота». З кимось із своїх підлеглих у позарабочий час дружать і мають спільні інтереси чи хобі і про це всі знають. На роботі ж демонстративно підкреслюють свою вимогливість до цих людей. Часто публічно критикують, «перегинаючи при цьому палку». І цю несправедливість також помічають всі члени колективу. Таким чином керівник хоче показати всім, що він принциповий і справедливий. Врешті-решт «побутовий»приятель керівника не витримує цієї подвійної гри і або іде в інший колектив від свого «покровителя», або між ними починається конфлікт. І тому офіційні рівні, ділові стосунки, де не перетинаються особисті інтереси, це найкраща дружба між керівником і підлеглим. 3. «Розділяй і владарюй». Цей принцип використовують часто керівники, які не відчувають себе впевнено на своєму місці або ж наділені манією підозрілості. Для таких керівників важливо, щоб у їхньому підрозділі чи на їхній дільниці працівники, особливо на вуміжних і важливих ділянках роботи, конфліктували між собою. Тоді, на їхню думку, внутрішне, і хай нездорове, суперництво, приведе до зовнішньої стабільності. І кожна із «ворогуючих сторін» скажитиметься начальнику одна на одну. Керівник заспокоюватиме кожного такого працівника і буде начебто на його боці. Хоча насправді керівникові це вигідно, він сам тонко ініціює кофлікти і «підсипає жару у вогонь». У цій не дуже «чистій» тактиці керівник виходить з таких міркувань: а) конфліктуючи між собою, працівники не об’єднуються проти нього; б) він буде завжди проінформований, якщо проти нього в колективі щось затіватимуть; в) конфліктне суперництно між працівниками автоматично сприятиме і кращому виконанню кожним членом групи своїх функціональних обов’язків. Виходячи з цього принципу керування можна деякий час протриматися «на плаву», але якщо працівники розкодують практику керівника, то можуть всі об’єднатися і тоді кінець кар’єрі, принаймні у цій організації. Можливий також інший варіант, що підлеглі переймуть тактику «тихої сапи» від свого керівника і скерують проти нього ж. 4.«Тихе теля двох маток ссе». Відразу зазначимо, що цей принцип стосується поведінки керівника до вищого над собою начальства. Він означає,що керівник певної нижчої структури ніколи не заперечує вищим керівникам,навіть якщо, на його думку, ті неправі у своїх рішеннях, виявляє підкреслену ввічливість та старанність. Причому не тільки до свого прямого начальника, з яким найбільш пов’язаний функціонально, але і до інших. Звичайно, з певною метою. Такий керівник стає зручним для всіх, його наближують до себе вищі чини, які хочуть мати таких заступників. Щодо членів підлеглого колективу, то той, що «тихе теля…», може бути різним: як авторитарним, так і вимогливим і справедливим, демократичним. Від його тактики стосунків із вищим керівництвом колектив не страждає- навпаки, може мати деякі «неписані» пільги. 5. «Кожній сестрі по сережці», або «давайте жити дружно». Цей принцип стосується передусім стимулювання, як одного із важелів керівництва. При розподілі премій, путівок, відпусток тощо а також конкретної роботи між членами колективу керівник, який сповідує цей принцип керівництва, прагне нікого не образити, зробити так, аби всі залишалися максимально задоволеними. Для нього основною вимогою є стабільність та відсутність скарг у вищі інстанції. Відомим є той факт, що задовольнити всіх неможливо, а ті, хто працює сумлінно, відчувають себе ображеними і приниженими. Адже їх стимулюють так само, як і тих, які працюють абияк Цей принцип керування навряд чи може мати місце в приватних виробничих структурах. Він може існувати скоріше в державних організаціях із бюджетним фінансуванням чи державним замовленням, де цей принцип у свій час і народився. 6. «Ефект клітки». Це особливість постстосунків між колишнім керівником і підлеглим. Зазначимо одразу: це не означає, що стосунки тоді були між ними ворожими чи неприязними. Ця особливість стосунків означає, що колишній підлеглий відчуває до свого тодішнього керівника певні «претензії» за те, що доводилося коритися чужій волі. За аналогією із тигром, якого випустили з клітки, він готовий роздерти свого «опікуна», хоча той і годував його м’ясом. І якщо директор зустрічає свого привітного колись підлеглого, а професор запобігливого аспіранта через короткий, після розходження їхніх шляхів, час, і помічає, що поведінка його якась насторожена, то це спрацьовує «ефект клітки». Мине час і «ефект клітки» послабшає. Але це психічне варто враховувати в ділових стосунках. Вибір індивідуального стилю керівництва колективом є одним із найважливіших завдань для сучасного керівництва. Як правило, виділяють п’ять основних стилів керівництва: 1. Невтручання: низький рівень турботи про виробництво і людей. Керівник не керує, багато працює сам. Домагається мінімальних результатів, які достатні тільки для того, щоб зберегти свою посаду в організації. 2. Тепла компанія: високий рівень турботи про людей. Прагнення до встановлення дружніх стосунків, приємної атмосфери і зручного темпу праці. При цьому керівника не дуже цікавить, чи будуть досягнуті конкретні й стабільні результати. 3. Завдання: увага керівника повністю зосереджена на виробництві. Людському фактору або взагалі не приділяється вкрай мало. 4. Золота середина: керівник у своїх діях прагне достатньою мірою поєднати орієнтацію як на інтереси людини, так і на виконання завдання. Керівник не вимагає занадто багато від працівників, але і не займається потуранням. 5. Команда: керівник повністю прагне поєднати в своїй діяльності як інтерес до успіху виробництва, так і увагу до потреб людей. Питання тільки в тому, щоб бути і діловим, і людяним. Спільні обов’язки, що беруть на себе працівники заради досягнення цілей організації, сприяють взаємовідносинам довіри і поваги. В статті було звернуто увагу на окремі принципи, прийоми та стилі керівництва, про які зазвичай не йде мова у підручниках та в офіційних колах, але які певною мірою використовуються керівниками з урахуванням практичних та психологічних наслідків Використана література: 1. Аксененко Ю.Н. Соціологія і психологія менеджменту.- Ростов н/Д.: Фенікс, 2001. – 512с. 2. Джуелл Л. Індустріально-організаційна психологія. – СПб.: 2001. 3. Занюк С. Психологія мотивації. – К.:2001. 4. Ільїн Е.П. Емоції і відчуття.- СПб.: 2001. 5. Ільїн Е.Я. Мотиви і мотивація.- СПб.: 2000. 6. Коломинський Я.Л. Психологія взаємостосунків в малих групах (загальні і вікові особливості):Навчальний посібник. 2-е видавництво Мінськ, 2000. 7. Левин К. Теорія поля в соціальних науках/ Переклад з англ., - СПб.: 2000. 8. Семечкин Н.І. Психологія соціального впливу.- СПб.: 2004. 9. Шикун А.Ф., Філінова І.М. Управлінська психологія: Навчальний посібник. – М.:Аспект Прес, 2002.- 332с. ЕКОНОМІКА УДК 336.012.23 ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ВЕЛИКИХ І МАЛИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ В УМОВАХ КОНКУРЕНЦІЇ Колодяжна І.В. к.е.н., доц. Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган – Барановського Вступ. Сучасна ринкова економіка відрізняється розвиненими виробничими зв'язками між великим і малим бізнесом, які можна охарактеризувати як кооперацію в умовах конкуренції. У економічній літературі і, перш за все, у вітчизняній, утворилася певна ніша в теоретичних і практичних питаннях взаємодії великого і малого підприємництва. Це обумовлено, з одного боку, недостатнім дослідженням методологічних і методичних питань підприємництва в Україні, а, з другого боку - майже зачатковим станом нових форм взаємодії великого і малого підприємництва в сучасних умовах розвитку ринку. Результаті дослідження. Перспективи українського малого підприємництва напряму пов'язані з формуванням тісного взаємозв'язку, співпраці малих і крупних підприємств. В ринковій економіки значна, якщо не домінуюча, частина малих підприємств (далі - МП) так чи інакше, знаходиться у сфері інтересів крупних підприємств. І, навпаки, стійкість положення, доходів, фінансові можливості малих фірм напряму залежать від їх відносин з крупними. Система «паралельного» існування «великої» і «малої» економік, що практично не мають точок зіткнення, що складається в даний час, сприяє подальшому разбалансированню народного господарства. Саме це перетворює проблему взаємодії крупного і малого підприємництва в, особливо, актуальну. Дослідниками висловлювалася думка, що неліберальна «шокотерапія» в Східній Європі, включаючи Україну, не створила передумов для успішного переходу до ринкової економіки [1, С. 92]. Не була достатньо продумана послідовність заходів. У підприємств було дуже мало часу для внутрішньої структурної перебудови, як і для перебудови зовнішніх зв'язків (тобто своїх виробничих ланцюжків), а важелі ринкової конкуренції були задіяні повністю. Історичні відносини між малими і великими підприємствами розглядалися як експлуатація перших (і зайнятої на них робочої сили) другими. Мале підприємство і його робоча сила служили джерелом дешевій продукції, засобом обійти різні юридичні нормативи або зобов'язання, а також можливістю створення гнучкого виробничого ланцюжка під власним контролем. Проте в останні два десятиліття в світовій практиці така одностороння схема поступилася місцем новим відносинам, заснованим на більшій рівності і взаємній підтримці. Тепер прийнято вважати, що успішний розвиток крупних підприємств частково залежить від співпраці і партнерства з малими, особливо із спеціалізованими - субпостачальниками. Сучасні великомасштабні оброблювальні виробництва не можуть вижити без промислової інфраструктури, утворюваної розгалуженою мережею субконтрактних відносин між крупними компаніями і малими фірмами. Можна виділити три моделі відносин між крупними і малими підприємствами, які здатні виконувати позитивну роль для МП та для розвитку сектора МП у цілому. Підкреслимо, що такі відносини не означають припинення домінування крупних підприємств або експлуатацію ними малих (або їх найманих робітників)[2, С. 15]. Першою такою моделлю є добре відомий «промисловий округ». Об'єднуючи на відповідній території ефективні малі підприємства, промисловий округ виконує найважливішу функцію підтримки найбільших промислових підприємств свого регіону. Місцеві малі підприємства здатні забезпечувати їх багатьма видами високоякісної продукції і послуг, вироблюваними по їх замовленню, проводити дослідження, направлені на оновлення продукції і виробничого процесу, здійснювати відповідні капіталовкладення, взагалі гнучко і швидко обслуговувати великі підприємства. Друга модель, що визначила (хоча б частково) успіх крупних підприємств, - субконтрактні відносини. У третій моделі широко використовується наявність «неформального» підприємницького сектора (маються на увазі підприємства, що працюють на межі закону, в основному застосовують працю родичів і друзів і діючі в рамках розгалуженій мережі соціальних зв'язків). Крупні підприємства використовували тісну мережу їх соціальних зв'язків, щоб забезпечити себе кваліфікованою робочою силою, яка використовується на основі субконтракту, для просування на експортні ринки. Ці три моделі ілюструють позитивну роль сектора МП, якій росте у підтримці крупних підприємств. У всіх трьох випадках мало місце «підживлення» у вигляді більш менш інтенсивного державного втручання на регіональному або місцевому рівні, що на наш погляд, є аргументом на користь інтервенционістського підходу до розвитку МП в Україні. Використовування одного лише ринкового механізму вимагає значного часу для створення необхідної інфраструктури для малих підприємств. Досвід повсюдно показав, що такий розвиток, перш за все, спирається на вже існуючу інфраструктуру, яка здатна підтримати підприємництво і інвестиційну діяльність. Існуюча в наступний час ринкова модель - всього лише примітивний її варіант, коли основним видом бізнесу є торгівля за принципом «дешевше купити та дорожче продати». Враховуючи обмеженість ресурсів для підтримки новостворюваних МП, як однієї з передумов формування державної і регіональної програм, можливі два підходи до проблеми створення нових підприємств. Перший - коли наявні ресурси зосереджуються на підтримці невеликого числа нових, порівняно крупних підприємств, і кожному з них доводиться велика частина ресурсів, - «відбір по ознаці якості» і придбаває все більше розповсюдження в західноєвропейській економіці унаслідок великої кількості банкрутств серед знов створених фірм, а також тому, що лише невеликий відсоток існуючих підприємств вносить істотний внесок в створення нових робочих місць. Концентрація зусиль на невеликому числі перспективних нових або вже існуючих підприємств знижує загальний відсоток невдач. Другий підхід полягає в тому, щоб максимально збільшити кількість новостворюваних підприємств, роздаючи невеликі за об'ємом ресурси можливо більшому їх числу [3, С. 27]. Стійке зростання сектора МП в Україні залежатиме від того, наскільки швидко малі фірми зуміють згрупуватися в «скупчення» або «мережі». По-третє, альтернатива «кількісному» підходу має істотні недоліки. Бути розбірливішим в наданні допомоги і зосереджувати ресурси на меншій кількості проектів стає модним, особливо для західної економіки. Проте для радикально іншої обстановки в нашій країні це не підходить з кількох причин. Перша з них - нездатність ефективно оцінювати пропоновані проекти. Друга причина: там, де підтримка виявляється через місцевих урядовців, можливі проблеми. Технологічна політика відносно МСП в Україні могла б врахувати в майбутньому ту обставину, що тут потрібні активне тривале втручання і концентрація зусиль. Це може знайти вираз в посиленій підтримці місцевих НІОКР і створенні особливих структур з передачі технологій. Висновки. Малий бізнес є невід'ємною структурною складовою сучасної ринкової економічної системи, тому проблеми його взаємодії з крупним підприємництвом мають актуальне значення в сучасних умовах. Перспективами подальших досліджень в даному напрямі є розробка нових підходів до організації та регуляції економічної взаємодії крупних і малих підприємств, цілями яких є подальший розвиток внутрішнього ринку і зміцнення конкурентноздатності української економіки. Бібліографічний опис 1. Сизоненко В.О. Сучасне підприємництво: Довідник [Текст] /В.О. Сизоненко/Вища освіта XXстоліття.- К.: Знання - Прес, 2003. -379с.- ISBN 966-7767-07-8 2. В.М.Дячек «Бар’єри і можливості розвитку малого та середнього бізнесу в Україні [Текст]:Всеукраїнська міждисциплінарна наук. – практ. конф., 2006р.7-8 груд., м. Київ / ред. В.М.Дячек [та інш.].- Киів.,2006.- 117с. 3. [Текст] / В.И.Ляшенко, В.В. Хахулинаю Экономико – правовое развитие субъектов малого предпринимательства (зарубежной опит и перспективы его использования в Украине.- Донецк: ИЭПИ НАН Украины; ООО «Юго- Восток, Лтд», 2001.- 456с. - ISBN 966-7659-39-5 Удк-336,1:352 МІСЦЕВІ ФІНАНСИ УКРАЇНИ ТА ЇХ СУЧАСНИЙ СТАН Бутенко А.Ф. старший викладач кафедри «Управління персоналом та економіка праці» Маріупольського інституту МАУП Наприкінці ХХ століття в багатьох країнах світу прискорився процес демократизації державного устрою та управління. В зв’язку з цим також визнано, що невід’ємною складовою демократичного державного управління є місцеві органи самоврядування. В сучасних трансформаціїних умовах економіка України однією з найважливіших складових частин її фінансової системи є місцеві фінанси. Вченння про місцев фінанси як сукупність теоретичних положень про фінансове господатство та фінансову діяльність місцевих органів влади сформувалось в ХІХ ст. Наприкінці ХІХ ст. Воно викокремилось в самостійну галузь фінансової науки. До основних теорій, що пояснють суть і природу місцевого самоврядування належать: 1. Теорія природних прав общин. Вона сформувалася в роки Великої Французької революції 1789р. Теорія грунтується на тій ідеї , що є природні права общин за аналогією до приролдніх прав людини і громадянина. 2. Державна теорія місцевого самоврядування, сформована в середені ХІХ ст. німецькою школою юристів. В її основі лежать твердження, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління і створюються на місцевому рівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державної влади та їй підпорядковані. 3. Теорія громадського самоврядування. Народилася вона також у Німеччині в другій половині ХІХ ст. трохи з годом її було названо теорією мініципального дуалізму. Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежать твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природу, а отже, суверену компетенцію тільки у сфері політичних вцідносин. У ХХ ст. сталися значні зміни в організації місцевого самоврядування в більшості європейських країн та його певна уніфікація . У 1985р. підписано Європейську хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи місцевого самоврядування. У листопаді 1996 р. до Європейської хартії про місцеве самоврядування приєдналася Україна. Після набуття Україною суверенітету розпочався про¬цес становлення національної фінансової системи. Прийняття в 1996 році Конституції України, закріп¬ило в ній інститут місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного обєднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селеща, міста- самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого значення в межах Конституції і законів України. ( ст. 2. Закону України « Про місцеве самоврядування») За Конституцією України (ст. 140) місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України. Основні положення формування місцевих бюджетів і їхніх взаємовідносин із державним бюджетом містяться в статтях 61-70 закону України «Про місцеве са¬моврядування». Крім того, загальні положення цього закону відображають такі важливі для бюджетного процесу поняття, як «бюджет місцевого самовря¬дування», «мінімальний рівень соціальних потреб» та інше. Водночас, можна стверджувати, що на сьогодні в Україні не існує механізму, який би забезпечував розробку бюджетів усіх рівнів, а та¬кож регулював би відношення між ними. До найбільш гострих проблем у сфері форму¬вання місцевих бюджетів, а також їхніх відно¬шень із держбюджетом України, у першу чергу, варто віднести: • використання вільних бюджетних коштів; • нестабільність дохідної бази; • неефек¬тивну систему вилучення надлишків загально¬державних податків; • недостатнє фінансування з держбюджету. Так, відповідно до ст. 65 закону України «Про місцеве самоврядування», прибутки, отримані додатково в ході виконання місцевих бюджетів, а також суми перевищення прибутків над витра¬тами, що утворилися в результаті збільшення над¬ходжень у бюджет або економії витрат, вилучен¬ню не підлягають, крім випадків, передбачених законодавством. Рішення про використання цих коштів приймається відповідною радою. Метою прийняття цієї статті було забезпечення зацікав¬леності регіонів у збільшенні доходної частини місцевих бюджетів. Проте, в зв'язку із відсутні¬стю прозорої системи норм вилучення надлишків бюджетних надходжень з місцевих бюджетів у дер-жавний і чіткого механізму їхнього перерозподілу стаття практично не виконується. При цьому є неузгодженими надходження місцевих бюджетів та суми, що відраховуються ними до державного бюджету. Це позбавляє органи місцевого само¬врядування стимулів для збору державних податків. Ще один аспект цієї проблеми — нестабільність нормативів у системі відрахувань загальнодержавних податків із місцевих бюджетів у державний. Відповідно з чинним законодавством, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків щорічно визначає вищий орган місцевого самоврядування. При цьо¬му щорічно змінюються види податків, які нале¬жать зарахуванню в місцеві бюджети, що пору¬шує стабільність доходної бази останніх. Ситуація ускладнюється надмірною централі¬зацією коштів на державному рівні, що ставить можливості реалізації місцевими органами влади покаладених на них функцій у повну залежність від Державного бюджету. Позиція Міністерства фінансів у цьому питанні обумовлена адміністра¬тивно-теріторіальним режимом України як унітар¬ної, а не федеральної держави, а також недостатнім кваліфікаційним рівнем місцевих органів влади для фінансування бюджетних програм. Роль місцеівих бюджетів в системі державніх фінансів залежить від від складу і обсягу надходжень в їх розпорядження дохідних джерел, встановленних Законом України «Про бюджетну систему України » Це – частина загальнодержавних податків і обов’язкових платежів, складаючих основу інституту державних податків (таких, як ПДВ, податок на прибуток підприємств, подоходний податок з громадян, інші загальнодержавні податки), а також місцеві податки і збори. При цьому кожен орган місцевого самоврядування є вузлом в складній мережі розподілення загальнодержавних податків і зборів. Нормативи відрахувань від загальнодержавних податкіцв і зборі в бюджети органів регіонального і місцевогосамоврядування з року в рік відбуваються з певними змінами. На сьогодні в Україні відбуваються ускладнення не тільки в формувані місцевих фінансів але й всієї фінансової системи України. Це є пезперечним гальмуванням процесу становлення основ фінан¬сової автономії місцевих органів влади. В даний час регіональні фінанси знаходяться в стані, близькому до розрухи. Комплекс проблем можна умовно поділити на дві частини: перша- проблеми, які неможливо розв'язати при чинному законодавстві, друга- проблеми, які можна розв'язати, але у віддаленій перспективі. Аналіз фінансових проблем місцевих органів влади, проведений відо-мим ученим В. Кравченком, свідчить, що подат¬кові доходи на території України формуються до¬сить нерівномірно. Лідером у податкових доходах на душу населення є Київ. Друге та третє місця за показником абсолютного обсягу податкових доходів займають відповідно Донецька та Дніпро¬петровська області. До категорії «багатих» територій, тобто до тих, де середні показники доходів на душу населення були вищі, ніж у середньому по Україні, крім зазначених, належали Полтавська, Запорізька, Львівська, Сумська та Харківська об¬ласті. В той же час дуже низькі середні податкові доходи на душу населення в Тернопільській та в Івано-Франків¬ській області. У таких умовах проблеми бюджетного вирівню¬вання продовжують загострюватися. При збільшенні диспропорцій у територіальному розміщенні по¬даткової бази центральній владі дедалі важче здійснювати бюджетне вирівнювання для забезпе¬чення єдиного стандарту послуг, які надаються за рахунок бюджету на всій території держави. За цих обставин зростають обсяги перерозпо¬ділу фінансових ресурсів безпосередньо через Дер¬жавний бюджет України, що гостро критикується як представниками влади «багатих» територій, так і окремими політичними силами. Не можна не погодитись із думкою доктора економічних наук, професора, заслуженого еко¬номіста України Б. Панасюка, що доходна частина бюджету буде реальною лише тоді, коли визнача¬тиметься не на так званих макропоказниках, не¬відомо як розрахованих, а на основі реального ста¬ну економіки в кожному районі, місті, області. Щоб доходна частина бюджету була реальною, треба розпочинати з те¬риторій і, в першу чергу, з бюджету районів. Районна податкова адміністрація разом із районною адміні¬страцією за встановленими нормативами мають формувати проекти доходів району і решту надход¬жень до обласних і державного бюджету. Опрацьо¬вуючи доходи бюджету по районах і в цілому по області, можна більш об'єктивно визначити мож¬ливі надходження до державного бюджету згідно із встановленими нормами та нормативами. Успішний розвиток процесу становлення місцевих фінансів в Україні можливий лише за умови проведення в державі широкомасштабної адміністративної реформи, результатом якої має стати формування нової, сучасної організації як державної влади, так і місцевого самовря¬дування, перебудова неефективних фінансово-бюджетної та податкової систем країни. Фінансова система, що формується в Україні, тільки тоді стане ефективною, коли в її складі, поряд із держав¬ними фінансами, чільне місце буде належати місцевим фінансам як самостійному інституту. Література: 1. Конституція України ( прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996). 2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» //Голос України.— 12 червня 1997. 3. Закон України «Про внесення змін до Закону України « Про систему оподаткування » ( прийнятий 18 лютого 1997) 4. Налоговые системы зарубежных стран.— М.: Закон и право, ЮНИТИ, 2002. 5. Кравченко В. І. Фінанси місцевих органів влади Украї¬ни.—К.: НШСД, 1996. 6. Панасюк Б. Податки як дзеркало економічного і полі¬тичного стану країни//Банківська справа.— 2004. 7. Петленко Ю.В. Місцеві фінанси. Навчальний посібник – К. КОНДОР 2004. 8. Налоговые системы зарубежных стран.— М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. 9. Костиков И. Рынок муниципальных облигаций.// МЭМ0.1999, № 1 110- 10. Дуленко А. Розвиток ринку цінних паперів. // Еконо¬міка України, 2003,№1 11. Титаренко В.О. Економічні засади місцевого самоврядування.-К., 2005. ПРАВОЗНАВСТВО СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ В ОРГАНАХ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ Зубков В.П. старший викладач кафедри правознавства Карадон О.П. студентка 5 курсу, спеціальність «Правознавство» СКАНИРОВАТЬ СТАТТЮ……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….. НЕЛЕГАЛЬНІ МІГРАНТИ Й ПРОБЛЕМИ РЕАДМІСІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ Зубков В.П. старший викладач кафедри правознавства Монастирний С.В., студент 5 курсу, спеціальність «Правознавство» СКАНИРОВАТЬ СТАТТЮ…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………… ЗАГАЛЬНОАКАДЕМІЧНІ ДИСЦИПЛІНИ MANAGE A BUSINESS EFFECTIVELY, MANAGE STAFF EFFECTIVELY anage a business effectively, manage staff effectively Bardina O. specialist of academic department, Master of philology. Risenkova L., prodean, senior teacher of Personnel management Manage a business effectively, manage staff effectively is the key to the establishment and growth of the business. The key to successful management is to examine the marketplace environment and create employment and profit opportunities that provide the potential growth and financial viability of the business. Despite the importance of management, this area is often misunderstood and poorly implemented, primarily because people focus on the output rather than the process of management. Toward the end of the 1980s, business managers became absorbed in improving product quality, sometimes ignoring their role vis-a-vis personnel. The focus was on reducing costs and increasing output, while ignoring the long-term benefits of motivating personnel. Simultaneously with the increase in concern about quality, entrepreneurship attracted the attention of business. A sudden wave of successful entrepreneurs seemed to render earlier management concepts obsolete. The popular press focused on the new cult heroes Steve Jobs and Steve Wozniack (creators and developers of the Apple Computer) while ignoring the marketing and organizing talents of Mike Markula, the executive responsible for Apple's business plan. The story of two guys selling their Volkswagen bus to build the first Apple computer was more romantic than that of the organizational genius that enabled Apple to develop, market and ship its products while rapidly becoming a major corporation. In large businesses, effective manage business skills requires planning. Planning is essential for developing a firm's potential. However, many small businesses do not recognize the need for long-range plans, because the small number of people involved in operating the business implies equal responsibility in the planning and decision-making processes. Nevertheless, the need for planning is as important in a small business as it is in a large one. Balancing Schedules Stress and Personnel. Without organization and good management the compressed time schedules associated with modern business can cause stress and make extraordinary demands on people. An effective management structure can reduce stress and channel the productive capacity of employees into business growth and profits. Setting Duties Tasks and Responsibilities. An organization is characterized by the nature and determination of employees' duties tasks and responsibilities. While many organizations use different methods for determining these it is essential that they be clearly defined. The core of any organization is its people and their functions. Duties tasks and responsibilities often evolve in an ad hoc manner. A typical firm starts with a few people often one performing all duties. As the firm grows others are hired to fill specific roles often on a functional basis. Roles that were handled by consultants and specialists outside the firm now are handled internally. As new needs emerge new roles are developed. Just as an emerging business develops an accounting system it should also develop a human resource system. For instance the following employee information should be available and checked for accuracy at least once each year. (Name. Address. Nationality (immigration status). Marital status and dependents. Hire date; Company job history: Salary rate and history,education including degrees, specialty training, transcripts as appropriate; Pre-employment work experience: key responsibilities and levels, professional licenses or certificates, professional publication and speaking engagements, teaching experience; Language abilities: reading, writing, speaking; Ladership evidence: company, civic, preferences and limitations, travel experience and preferences, career goals. The effectiveness of a particular organizational form depends on a variety of internal and external events for example: • Competitors (number or activity) • Technology (internal or external) • Regulatory environment • Customer characteristics • Supplier characteristics • Economic environment • Key employees • Growth • Strategy (including new products and markets) Even though you may discover that certain events are affecting your business be careful not to change the organizational structure of your firm without discussing it with your management team. Employees generally can accomplish goals despite organizational structures imposed by management. Because restructuring involves spending a lot of time learning new rules implementing a new organizational structure is costly. Structure The essence of a successful organization can be more simply summarized than implemented. The following checklist can help you determine measures to ensure your management structure is adequate. Check the entries that apply to your firm and also find out what measures your company needs to take to improve its management structure. Checklist For An Effective Organization The following checklist will help you identify and determine the effectiveness of the management and organizational structure of the firm. If you answer yes to most of the following questions you are effectively managing your firm/company. A no answer indicates that you need to focus on this management issue. yes/no 1 Are responsibilities clear and matched by authority? 2 Is your business structure clear yet flexible? 3 Are communications focused on finding solutions rather than placing blame? 4 Do people have the information and resources necessary to do an excellent job? 5 Do you and your employees care about the business? 6 Does staff come in early and stay late on their own initiative? 7 Are mechanisms for conflict resolution working? 8 Is disorder minimized and channeled? 9 Can people joke with and about each other and you? 10 Does a corporate plan spell out the firm's vision? 11 Do employees pitch in unasked during a crisis? 12 Do customers and suppliers prefer to do business with you? Successful management is founded on the mastery of a myriad of details. While management schools teach the importance of focusing attention on major issues affecting the business practical managers realize the major issues are the variety of small aspects that form the business. In an increasingly structured society inattention to even one minor detail can result in significant disruption of the business or even its failure. Sources: 1. Амосова А.Н. Этимологические основы словарного языка. - М.: 1976. – 320 с. 2. Брейтер М.А. Англицизмы в русском языке: история и перспективы. – В.: 1996. - 232 с. 3. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М, 2000 4. Джуелл Л. Індустріально-організаційна психологія. – СПб.: 2001. 5. Друкер П. управление, нацеленное на результаты: Пер. с англ.- М,2004 6. Левин К. Теорія поля в соціальних науках/ Переклад з англ., - СПб.: 2000. 7. An Etymological dictionary of the English language. By the Rev. F.E.J. Valpy, A.M. – London, 1978. – 550 p. 8.Business staff. By the Rec. Morega L. – Halle, 2000. – 298p.

  Просмотров: 2341